Array Антология - Українська модерна проза

Святочний спокій царював з необмеженою властю.

Понад ясним полум’ям підносились і гойдались тихі тужливі филі супокою і падали на дно душі омутом терпінь і крику кервавого болю. Теплі світляні рамена обіймали і тулили бурю і вир життя.

А дрібні блиски, розсіяні через ажурні дверці, тягнулись золотими нитками і вишивали на темнім тлі містерні гафти.

Знов потемніло!

Раптом блиснула ясна стріла, продерла темряву і загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась і мов причаїлась.

У печі загуло, ажурні дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.

Щось ніби видиралось з її пам’яті, прибирало означений вид і знайомі звуки.

Звідки знає вона той звук?

Так!

То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.

І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,

Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.

Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.

Die bist die Ruh

In aller Welt bist du!

Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.

Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,

А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку – ангели спасення!

Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.

Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знам’я побіди сліпої потуги.

Замерли мисли, зледеніло серце, здеревіли зложені на грудях руки.

– Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю і терпінням? – коли нема сили, щоби в мертве тіло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.

Щось порушилося в воздусі, захиталися хмари і доптали одна другу. Сонце скотилося к западу і кинуло стовп спіненої крові. Огнем крові займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квітів вінка.

І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучі дзвони, стогни – від котрих завмирає життя, біліє волос на голові.

«Вічная пам’ять!»

Земля завила, як стадо шакалів, витягнула пазурі і отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.

З шумом і лоскотом зсунулося в чорну пропасть каміння, задрожала трумна, з вінка відірвався сухий листок і упав на білу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днів, страшних безсонних ночей.

І усе нараз заточило п’яні круги, заморочило мозок, піднесло грудь, затиснуло в горлі. Лишилося – хрест, могила і сухий листочок, що кричав із-за гробу: «Не забудь мене!»

Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки.

А за нею з розсіяним волоссям тягнула блідолиця туга. Вбила безкровні уста в филюючу розпукою грудь нещасливої жертви і висисала усі живіші пориви думок, усі тепліші життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодість і красу лиця.

Сумна, пригноблена ховалася під крила самоти столітнього дуба, що ріс серед гаїв чорної вільхи і білої берези. Тут уся туга і душі розливалася струями сліз.

Сльози текли по її лиці, по корі дуба, дрижали на листках берези, капали з ягід рябини.

Сльозами блищали стебла трави, хилилися повні сліз головки квітів.

Сльози бризкали з чола розламаної скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках і заростали трощею і шуваром. В тій плачучій тузі під дубом смутку минали їй дні, місяці, роки.

З похиленою на груди головою, оперта на грубім, плісню оброслім корінню, що потужною ногою опиралося на коверці моху і твердих, блискучих листків копитни-ка – дивилася в якісь далекі та сумні світи.

Що то?!

Щось мигає?!

Вузький золотий промінчик світла задрижав у воздусі, пролетів понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синім ручаю, продер листя старого дуба і огорнув сумну стать жінки.