Array Антология - Українська модерна проза

Кажеш, що не поділяєш моїх переконань, і не добачаєш в тім всім великого пониження. Бо коли життя обдирає нас з нашого ідеалізму, то мусимо дивитись на світ реально, чого і тебе навчили досвіди життя.

Я все-таки рада, що до того не прийшло, що мої матеріальні відносини настілько змінились, що не потрібую того рятунку. Цікавіші тепер для мене твої допити про молодого чоловіка, про котрого я не могла нагадати, коли і де бачила його.

Навіть хоч би ти й не зазначив, що цілий рік, крім правних документів, нічо іншого не читав, догадалабся по твоїх допитах. Нічо не знаєш, що через той час діялося в краю. Бо інакше довідавбися про прикрості, які стрінули наших закордонців.

Уяви собі, що з приводу гостей, тих двох молодих людей, вийшов політичний процес, в котрий і я попала.

Процес був черговою компромітацією польської Теміди. Не удався тріюмф наших політичних противників. А однак лишилось стільки глибокого болю і бунту в наших серцях, що не скоро забудеться, а може ніколи.

Зрозумієш, що в такім вирі не було місця на інші почування і думки, крім тих, що відносилися до тої справи. Отже немало вразило мене, коли по процесі всі пошко-довані зійшлися, щоби відсвяткувати свою кривду і попрощати закордонних братів, котрим заказано раз на все переступати границю нашого краю. Мені нараз зачали вертати мої давні загадкові настрої. І коли по загальних остентаційних протестах і заявах товариство поділилося на окремі групи, мій знайомий зачав знов мене суґестіонувати, і я знов почала запитувати себе, коли і звідки знаю його?

Один добрий знайомий сказав раз, що я ніколи не стою, а все йду. Може, се й правда. Тепер знов переходжу нові еволюції. Людина взагалі дивний клубок суперечностей, а може бути, що моя зболіла душа стратила відповідну спроможність відпорності.

Те інше життя і заняття загальними справами, що уздоровило мене, стається новим товчком нової муки.

Люди, котрих я ідеалізувала тому, що не бачили мене, лиш ціль, добро загалу, зачинають бути мені противні, і з того знов виростає якийсь інший відмінний біль душі.

Життя – се велика непереможна сила існування. Вона виявляється у всіх змаганнях людини. Для свого існування ладна людина присвятити всіх і все. Дивно, звідки у людей взялося ще друге почування, а саме, що найкраще, коли вони своє життя присвятять іншим. Хоч їхнє життя так само вартне, як тих, для котрих їм кажуть посвячуватися.

Скажемо, що в тім є і ціла суть посвяти, що лиш більше вартні одиниці здатні до сього, що воно їм справляє незвичайну радість?

Може бути, що я не доросла до тої висоти. Але як бачу той гурт, що жадає для себе посвяти одиниць, морозить мене холодом і переймає дрожем. Се, здасться, найбільше деморалізуючий чинник в людськім життю.

На твою думку найбільшою штукою життя є уміти годити суперечності. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалі той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаєш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрівноважилася і заспокоїлася. А що більше, те приносить мені нові несподіванки. Самота, котрої я донедавна так боялася, тепер вже не лякає мене.

Припізнилась з відповіддю, бо жила в стадії безвпинного ферменту.

Немало треба було на те часу, щоб перетворитись і сказати за Ібсеном: «Сильно стоїть, хто сам стоїть».

Довго шаліла буря, падали громи, довго мій човен хитався на филях непевності, болю і зневіри, аж опинився в тихій пристані. І немовби осягнула невідому досі свідомість чогось скінченого.

Чим тихше стає навкруги, тим краще кристалізується моє внутрішнє я.

І якби з найбільших глибин щось підносилось і визволялось з тяжких оков.

Розгоріла мріями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свічка на широкім світа просторі.

Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолі великих жертв і муки душі.

Горю, як свічка на божім престолі.

Одна-одинока…

Не скінчила.

Сіла на фотель в куті кімнати, опустила голову на груди.

В печі горів вогонь, в сумраку вечора ажурні дверці кидали фантастичні цвіти.

Тихо. Немов ангели перелітають хатою. На їх крилах літали колись її діточі сни, понад чисті, білі лелії у батьківськім садку, понад гарні рожі над берегом блискучої ріки.

Полумінь щораз сильніше палахкотіла у печі, а тепле світло пересувалося великими п’ятнами по її сукні, руках і лиці, втискалося в кров і кружляло в жилах.

Все затрачувало границі виду і буття і розливалося в просторах безконечності.