Array Антология - Українська модерна проза

І не міг.

Нудьга, гнітюча нудьга охоплювала його душу.

У сьому тепер для нього було все завдання, уся ціль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся і нічого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.

Надмірне напруження зору дратувало все його єство, до болю гнітило.

Летів у тумані, низько біля самої поверхні, бо як підіймався вище, і планета ховалася в сірому тумані – нудьга давила його.

Тоді знову кидався вниз.

І вже прикутий до поверхні очима, як місяць до землі, летів рівно і плавко.

Ловив ухом звуки і не чув нічого, шукав чогось очима і не знаходив.

Так стократ облетів навкруги безмежно велику планету у всіх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролітав над одним і тим же місцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову і зараз же зникало безслідно.

Прикутий очима до поверхні, як ліхтар на щоглі корабельній, з тугою летів рівно і плавко.

А коли підіймався вище і губився в сірому тумані, – жах гнітючий охоплював йому душу.

І так проминули тисячоліття, а він усе летів. І ось пролітає над тихими водами. Із сутіней перед ним устає висока гора, що нависла великим дахом.

Плавко залетів під той дах і опинився в печері довгій, як шлях, рівній, як тунель.

Тут була темрява непроглядна.

Летів рівно, як стріла, а коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стіни.

В кінці печери впав і лежав без руху… Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ні одної з них не міг уловити, втілити.

Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.

А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.

І тільки туга гнітила його.

І так лежав без руху, без думки, без почувань.

І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.

Почував, що він живий…

Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.

На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.

Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.

Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.

Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.

Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.

Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.

А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.

Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.

Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.

Повного небуття.

Так лежав довгі тисячоліття…

А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.

Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.

Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:

– Світло!

І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.

І тут прокинувся від сну.

Жах стояв в його широко розкритих очах.

Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.

Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.

Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.

Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.

Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.

Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло…

Неначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні – усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.