Наталена Королева - Сон тіні

– Бо це «чудо» мусить статись із кожною дівчиною. Але ж чи не закороткі в тебе крила, цикадо, на Ероса?

– І от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно.

– Ну, не ображайся. Ліпше скажи, в чому справа. Та не сип! – стримала грекиня танцюристку. – Афра щойно їх нагодувала. Ну, розповідай, – додала ще раз і нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.

Ізі тим часом вже накладала дерев’яного вугілля до переносної жарівні й розповідала:

– Ти знаєш, Геленіон, як мені огидно на оргіях, коли вони підходять до кінця. Такі брудні обличчя гостей – аж страшно. Немов мертві – з того боку, що повернений до вранішнього світла. А друга половина, хоч і жива, але теж ніби змагається зі смертю. В перерві, коли ми, хореї, виходимо між гостей, до мене почав чіплятись череватий римський сенатор. Обличчя – аж синє, розпухле, а в’язи такі червоні, як просіл у різницькій крамниці. Добре, що вінок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди діватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленіон! – зітхнула Ізі. – Якби ти його бачила!.

– Гарний?

– Нема слів. Мені аж язик одерев’янів.

– Що ж він тобі казав?

– Запитав: хто я.

– Та що ж: не пізнав, що ти хорея з балету? А ти йому?

– Я сказала, що я – Ізі з Мареотісу.

– Мала б ще додати: за Місячною брамою. За Каналом. Бо ж він римлянин. Що ж він може знати в Александрії? Ну, й досада з цією амфорою. Ніяк не можу вхопити.

– Стривай. Звідси її не впіймаєш.

Ізі вмить скинула з себе туніку, розв’язала сандалії і стрибнула в басейн.

– Маєш. Це добре: буде мені замість відпочинку. Мені так хочеться спати! А все нема коли!

– Тож розповідай про свого Ероса, – цікавилась грекиня. – Про що питався ще?

– Питався, з ким я живу, чи маю батьків, родину. Я сказала, що я самітна, сирота. Як Селене в небі.

Але Ізі не додала, що той красень відповів їй: – «Я теж самітний, як місяць…»

А Ізі спитала:

– Тому ти такий зажурений, сумний?

Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, ні. Бо той ефеб відповів відразу, без незадоволення:

– А ти це зауважила? – Й додав: – Хіба ж такому метеликові, як ти, самітність видається тяжкою?

– Нарікати марно, – спустила Ізі свої довгі вії й задивилась на медальку, що її юнак мав на шиї. А потім додала тихо: – Треба приймати своє життя таким, як дають його боги.

А він на те:

– Говориш, як віщунка Сибілла. Хто тебе навчив цьому?

– Сибілли ніхто не навчав! – кинула Ізі вже на бігу, бо треба було знов «до кола».

Ізі роздмухала жарівню, поставила варитись ранішній кулешик, сіла на кам’яній лаві біля Гелене, обхопила руками коліна й розповідала знову:

– Коли я, вертаючись додому, добігла до надбережжя, ніби розжеврювалось. Прокидались морські птахи й різкими покликами вітали день. На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вітрило – як ніжне рожеве крило. А біля того крила – юнак. Геленіон! Це був він! Мій Ерос! Моє серце наповнилось радістю, що, як солодке вино з амфори, переливалась через вінця! Куди, куди несеш мене ти, серце? Чого плигаєш, мов кінь, що зі скелі сліпим скоком метнувсь у прірву! І, зненацька – знаєш, Геленіон – з-під скелі зірвались меви! Справа – ліворуч! Справа – ліворуч полинули в жовто-рожеве повітря. Як пелюстки білих квітів. Коливались над зрябілою поверхнею розвеселеного моря. А Ерос вітав мене з човна.

Геленіон перестала прати і з цікавістю слухала подругу.

– І, ти, поетко, склала нову пісню? – спитала вона

– А як же інакше? – здивувалась Ізі. – Ти ж сама розумієш: коли вранці перед тебе справа наліво вилетять птахи, це віщує щасливий день.

І Ізі заспівала повним, оксамитним контральтом:

З вікна поверху висунулась лиса голова:

– І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тоді заводять оці… цикади та музи з передмістя! Скажім для прикладу, хоча б бога посоромились!

– Але! Сховайся, місяцю, бо ж надворі вже день давно! – відбила жарт грекиня. – Тільки ж, бачу, філософ забув, що сьогодні він мусить вийти э дому зрання.

– З такими грішницями справді все забудеш. Бо ж мені з вами таки й не по дорозі.

– Якщо до шиночку, то дійсно… Попіни й таберни нам справді не по дорозі.

– Попіни, попіни, – передражнив Гелене філософ Стробус. – Жінота, скажім для прикладу, говорить найкраще про те, чого не тямить. – І з цими словами сховався.