Еріх Марія Ремарк - Три товариші. Чорний обеліск

– Кинь цю дурну роботу, Джорджі! Я теж колись кинув її. Якщо буде треба, ти завжди зможеш розпочати все наново.

Він похитав головою.

– Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не товчеш його щодня. Удруге в мене вже нічого не вийде.

Бліде обличчя, відстовбурчені вуха, короткозорі очі, хирлява постать із запалими грудьми… Горе та й годі…

– Ну, бажаю успіху, Джорджі…

У нього теж уже не було батьків.

Кухня. Опудало з голови дикого кабана – пам’ять по небіжчикові панові Залевському. Телефон. Сутінок. Запах газу й несвіжого жиру. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо дзвінка. Тут і моя: «Роберт Локамп, студ. філ., два довгих». Картка була пожовкла й брудна. «Студ. філ.»! Теж мені студент! Але я написав це хтозна-коли. Я спустився сходами вниз і пішов до кав’ярні «Інтернаціональ».

«Інтернаціональ» – великий, темний, наскрізь прокурений, довгий, як кишка, зал з кількома бічними кімнатами. Спереду, коло прилавка, – піаніно. Воно було розладнане, кілька струн лопнуло, клавіші зі слонової кістки теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Вона мені цілий рік була за товариша, коли я працював у кав’ярні тапером.

У бічних кімнатах збиралися торговці худобою, а часом – власники атракціонів із площі розваг. Неподалік від входу сиділи повії.

У кав’ярні не було нікого, тільки плоскостопий кельнер Алоїс стояв за прилавком.

– Як завжди? – спитав він.

Я кивнув. Він приніс мені чарку портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу й бездумно втупився очима поперед себе. З вікна падала навскіс сива від пороху смуга сонячного проміння й осявала пляшки на полицях. Черрі-бренді жевріло, як рубін.

Алоїс обполіскував посуд. Господарева кішка сиділа на піаніно й муркотіла. Я неквапливо викурив сигарету. Мене хилило на сон. Дивний голос був у тієї дівчини вчора. Низький, грубуватий, майже хрипкий, і все-таки лагідний.

– Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, – попросив я.

Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа одвідати свою малу.

– Привіт, Роберте!

– Привіт, Розо! А як там твоя мала?

– Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.

Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.

«Ма-ма!» – пропищала лялька.

Роза сяяла усмішкою.

– Чудово, – сказав я.

– Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

– Неймовірно, Розо.

Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

– Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

– Хтозна, – невпевнено сказав я.

Роза дуже любила свою малу. Місяців три тому, коли та ще не вміла ходити, Роза тримала її при собі, у своїй кімнаті. Незважаючи на свій фах, вона все ж таки це влаштувала, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з клієнтом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила візочок з дитиною до комірчини, замикала двері й аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.

Роза підвелася.

– То ти прийдеш у п’ятницю?

Я кивнув. Вона глянула на мене.

– Ти ж знаєш, що сталося?

– Звичайно.

Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.

– Бувай, Роберте.

– Бувай, Розо.

Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.

Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.