Еріх Марія Ремарк - Три товариші. Чорний обеліск

Ленц кинувся в будинок на той запах. Коли він повернувся, обличчя його сяяло.

– Аби ви побачили ту смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з’їдять!

Тієї миті почулося гудіння і над’їхала ще одна машина. Ми прикипіли до місця: той самий «б’юїк». Рвучко загальмувавши, він став поруч із «Карлом».

– Маємо! – сказав Ленц.

У таких випадках уже не раз доходило до бійки.

Водій, високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюжої вовни, вийшов із машини. Він скоса зиркнув на «Карла», скинув товсті жовті рукавички й підійшов до нас.

– Якої марки ваша машина? – скривившись як середа на п’ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.

Якусь мить ми мовчки дивилися на незнайомого. Він, безперечно, вирішив, що ми автомеханіки, які переодяглися в чисті костюми й виїхали погуляти на чужій машині.

– Ви щось сказали? – наче недочувши, спитав нарешті Отто, щоб навчити його ввічливості.

Чоловік почервонів.

– Я питаю про цю машину, – буркнув він тим самим тоном.

Ленц випростався. Його довжелезний ніс сіпнувся. Він надавав величезної ваги ввічливості тих людей, з якими спілкувався. Та перш ніж він устиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята «б’юїка», з машини показався вузенький черевичок, за ним – вузеньке коліно, потім з’явилася дівчина й повільно рушила до нас.

Ми вражено перезирнулися. Досі ми не помічали, що в машині був іще хтось. Ленца миттю наче хто підмінив. Його вкрите ластовинням обличчя засяяло усмішкою. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому.

Товстун спантеличено дивився на нас. Він утратив упевненість і, мабуть, не знав, що робити далі.

– Біндінг, – сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби хапався за своє прізвище, як за рятівний круг.

Дівчина підійшла до нас. Ми стали ще привітніші.

– Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.

– А чого ж, можна, – відказав Отто й теж весело глянув на Ленца.

– Я й справді залюбки поглянув би на неї, – відповів уже привітніше Біндінг. – Достобіса швидка машина. Перегнала мене завиграшки.

Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв капот «Карла».

Дівчина з ними не пішла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був мастак. Але він наче язика проковтнув. Узагалі Готфрід коло дівчат туркотів, як голуб, а тепер стояв мов пень.

– Пробачте, будь ласка, – промовив я нарешті. – Ми не бачили, що ви були в машині. А то б не виробляли такого.

Дівчина глянула на мене.

– Чому? – спокійно сказала вона несподівано низьким голосом. – Нічого поганого в тому не було.

– Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсім чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кілометрів.

Вона трохи подалася вперед і сховала руки в кишені пальта.

– До двохсот кілометрів?

– Точніше: сто вісімдесят дев’ять і дві десяті, це зафіксовано офіційно, – гордо заявив Ленц.

Вона засміялася:

– А ми думали, шістдесят або сімдесят…

– От бачите, – сказав я. – Ви ж не могли цього знати.

– Не могли, – відповіла вона. – Справді, не могли. Ми гадали, що «б’юїк» удвічі прудкіший за вашу машину.

– Отож-бо, – я відкинув ногою якусь гілку. – А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Біндінг, мабуть, неабияк лютував на нас.

Вона знову засміялась.

– Якусь хвилину лютував. Але ж треба вміти й програвати, бо як же тоді жити.

– Звичайно…

Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останній із романтиків тільки усміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

– Гарна погода, – мовив я нарешті, аби не мовчати.

– Так, чудова! – відповіла дівчина.

– І так тепло, – додав Ленц.

– Навдивовижу тепло, – закінчив я.

Знову запала мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми несосвітенні дурні, але мені хоч убий нічого не спадало на думку. Ленц принюхався.

– Тушковані яблука, – сказав він розчулено. – До печінки та ще й тушковані яблука – делікатес!

– Безперечно, – погодився я, подумки проклинаючи нас обох.

Повернулися Кестер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, мабуть, був одним із тих автомобільних фанатиків, що мліють від щастя, коли їм десь трапиться фахівець, з яким можна поговорити.

– Повечеряємо разом? – спитав він.

– Звичайно, – відповів Ленц.