Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

– А якщо баранець їсть кущі, то їсть і квіти?

– Баранець їсть усе, на що натрапить.

– Навіть якщо квіти мають колючки?

– Так, навіть квіти, які мають колючки.

– Тож навіщо тоді колючки?

Я не знав. Я тоді щосили намагався відкрутити один надміру затягнутий болт авіаційного мотора. Я мав чим перейматися, бо аварія, як я бачив, виявилась надто тяжкою, а мізерні рештки питної води спонукали боятися ще гіршого.

– Навіщо ж колючки?

Маленький Принц, поставивши запитання, вже ніколи не зрікався його. Мене дратував неподатливий болт, і я бовкнув, аби сказати що-небудь:

– Ті колючки – непотріб, це лише злоба, притаманна квітам!

– Ох!

Та, помовчавши, Маленький Принц злісно кинув мені:

– Я не вірю тобі! Квіти кволі. Наївні. Вони заспокоюють себе, як можуть. Думають, ніби страшні своїми колючками…

Я не відповів. Саме тоді я казав собі: «Якщо цей болт і тепер не піддасться, я виб’ю його молотом, і він розлетиться на друзки». Маленький Принц знову урвав мої роздуми:

– Тож, ти думаєш, квіти…

– Та ні! Ні! Нічого я не думаю! Я бовкнув казна-що. Я переймаюся серйозними речами!

Маленький Принц приголомшено глянув на мене:

– Серйозними речами!

Він дивився на мене, як я з молотком у руці і з чорними від мастила пальцями нахилився над предметом, який видавався йому гидким.

– Ти розмовляєш, як дорослі!

Від цих слів я засоромився. А він, не знаючи жалю, додав:

– Ти все плутаєш… усе змішуєш!

Маленький Принц справді дуже роздратувався і струснув під вітром золотавим волоссям:

– Я бачив планету, де жив один червонопикий добродій. Він ніколи не нюхав жодної квітки. Ніколи не дивився на зорі. Ніколи нікого не любив. Ніколи нічого не робив, а тільки додавав цифри. І цілісінький день повторював, як і ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!» – і від цих слів аж надимався з пихи. Але це не людина, а гриб!

– Хто?

– Гриб!

Маленький Принц тепер аж збілів від гніву:

– Уже мільйони років, як квіти озброюються колючками. І мільйони років, як баранці однаково їдять квіти. Невже це не серйозно – намагатися зрозуміти, чому квіти завдають собі таких мук, щоб мати колючки, які ніколи не стають у пригоді? Невже це пусте – війна баранців і квітів? Невже ця війна не серйозніша й не має більшого значення, ніж підрахунки гладкого червонопикого добродія? А якщо я знав єдину у світі квітку, яка, крім моєї планети, більше ніде не росте, а якийсь баранець може, раз укусивши, знищити її, отак, коли-небудь уранці, і навіть не збагне, що скоїв, – невже це пусте?

Маленький Принц аж пашів, а згодом озвався знову:

– Якщо любити квітку, яка існує тільки в одному екземплярі серед мільйонів і мільйонів зір, тоді для щастя досить тільки дивитися на них. Тоді можна казати собі: «Моя квітка десь там…» Та, якщо баранець з’їсть квітку, здаватиметься, немов раптом згасли всі зорі! Невже це пусте?

Маленький Принц не зміг говорити далі. Він раптом розридався. Опустилася ніч. Я кинув інструменти. Мені стали байдужі й молоток, і болт, навіть спрага і смерть. Адже на зорі, на планеті, і то моїй, на Землі, є Маленький Принц і його треба втішити! Я обняв малого. Колисав його. Сказав йому:

– Квітці, яку ти любиш, ніщо не загрожує… Я намалюю баранцеві намордник… Намалюю твоїй квітці огорожу… Я…» Я не дуже знав, що казати. Я почувався вкрай незграбним. Я не знав, як підступити до Маленького Принца, як порозумітися з ним… Країна сліз напрочуд загадкова.

Невдовзі я більше дізнався про ту квітку. На планеті Маленького Принца завжди росли простенькі квіти, прикрашені одним рядочком пелюсток, ті квіти не займали місця й нікому не заважали. Вранці вони з’являлися в траві, а ввечері гаснули. А ця квітка проклюнулась одного дня з насінини, принесеної невідомо звідки, і Маленький Принц пильно придивлявся до паростка, не схожого на інші. То міг бути новий вид баобаба. Але кущик швидко припинив рости й почав готувати квітку. Маленький Принц, споглядаючи формування величезного пуп’янка, відчував, що він розпукне чимсь дивовижним, але квітка в затишку рідної зеленої хатки нескінченно довго готувалася розкрити свою красу. Ретельно добирала кольори. Повагом одягалася, одна за одною розправляла пелюстки. Вона не хотіла постати зіжмаканою, наче квіти маку. Вона хотіла з’явитися тільки в повному сяєві своєї краси. Ох! Так, вона страшенно кокетувала! Тому її таємничий туалет тривав нескінченні дні. Аж раптом якось уранці, саме тоді, коли сходило сонце, квітка показалася.