Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

– Але… що ти тут робиш?

А він повторив, тихесенько, наче щось дуже серйозне:

– Будь ласка… намалюй мені баранця…

Коли таємниця надто разюча, не смієш не коритися їй. Хоч якими безглуздими видалися мені ті дії за тисячу миль від усіх населених місць, і то в смертельній небезпеці, я дістав із кишені аркуш паперу й ручку. І раптом пригадав, що вивчав передусім географію, історію, арифметику та граматику, і (не без дрібки лихого гумору) сказав хлопчику, що не вмію малювати. Та він наполягав:

– Пусте. Намалюй мені баранця.

Я ніколи не малював баранців, тож знову намалював йому один із двох малюнків, на які був здатний. Зобразив цілого боа. І був приголомшений, почувши заперечення хлопчика:

– Ні-ні! Я не хочу слона в утробі боа. Цей змій украй небезпечний, а слон надто великий. А в мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй мені баранця.

Тож я намалював.

Хлопчик уважно роздивився й мовив:

– Ні! Цей уже тяжко хворий. Намалюй мені іншого.

Я намалював:

Мій приятель лагідно, поблажливо всміхнувся:

– Ти ж і сам добре бачиш… це не баранець, а баран.

У нього роги…

Тож я намалював ще раз:

Але й цей малюнок не схвалили, як і решту:

– Цей надто старий. Я хочу баранця, який житиме довго.

Мені вже уривався терпець, бо я квапився розбирати мотор, тож я нашкрябав отакий малюнок.

І пояснив:

– Це ящик. Баранець, якого ти хочеш, там усередині.

Але я дивом дивувався, побачивши, як проясніло обличчя мого малого судді:

– Він точнісінько такий, як я хотів! Як по-твоєму, баранцеві треба багато трави?

– Чого ти запитуєш?

– Бо в мене все маленьке…

– Йому вистачить. Я намалював тобі малого баранця.

Хлопчик нахилився над малюнком:

– Не такого вже й малого… Ти ба! Він заснув…

Отак я познайомився з Маленьким Принцом.

Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати.

Я довго не міг збагнути, звідки з’явився Маленький Принц. Він ставив мені багато запитань, але, здається, ніколи не чув моїх. Тільки випадково мовлені слова мало-помалу розкрили мені його таємницю. Скажімо, вперше помітивши мій літак (я не малюватиму його, для мене це надто складно), він запитав:

– Що це за річ?

– Це не річ. Він літає. Це літак. Мій літак.

Я пишався, сказавши малому, що вмію літати. А він аж вигукнув:

– Як? Ти впав із неба?

– Авжеж, – скромно кивнув я.

– Ох! Яка дивина!..

Маленький Принц задзвенів переливчастим сміхом, що страшенно роздратував мене. Я не хочу, щоб із мого лиха сміялися. А потім хлопчик додав:

– Що ж, отже, й ти небесний прибулець! А з якої планети?

Я одразу побачив просвіт у таємниці його присутності й притьмом запитав:

– То ти з іншої планети?

Та хлопчик не відповів. Він похитував головою, пильно роздивляючись мій літак:

– У такому ти й справді не міг прибути здалеку…

Хлопчик надовго поринув у роздуми. Потім, діставши з кишені баранця, прикипів очима до свого скарбу.

Уявіть собі, як мене здивувало оте напівпризнання про «інші планети». Я спробував дізнатися більше:

– Хлопчику, звідки ти? Ти кажеш «у мене», де це? Куди ти хочеш забрати баранця?

Він відповів після мовчазних роздумів:

– Ящик, який ти дав, добрий тим, що вночі буде баранцеві за кошару.

– Звичайно. А якщо ти такий дбайливий, я дам тобі ще й мотузку припинати його вдень. І кілочок.

Мої слова, здається, приголомшили Маленького Принца.

– Припинати? Що за дурниця!

– Бо, якщо не припнути, він піде невідомо куди і заблукає…

Мій приятель знову розсміявся:

– І куди, по-твоєму, він піде?

– Куди завгодно. Куди очі спадуть…

Але Маленький Принц, споважнівши, заперечив:

– Пусте, таж у мене таке все малесеньке!

І, мабуть, сумовито, додав:

– Куди очі спадуть, далеко не зайдеш…

Отак я дізнався другу вкрай важливу річ: планета, з якої прибув Маленький Принц, навряд чи більша за будинок!