Ліман Френк Баум - Тік-Ток з Країни Оз

– Хочеш, я стану твоїм братом, – співчутливо запропонував Косматий чоловічок [2] Уважні читачі творів Лімана Френка Баума про Країну Оз, звичайно, помітили, що Косматий чоловічок вже подорожував з Поліхромією в одній з попередніх його книжок. Однак автори серійних творів з численними персонажами не завжди перечитують написане. Тому інколи трапляються нові знайомства зі старими друзями. .

– Не потрібен ти мені! – крикнула Поліхромія, вередливо тупнувши ніжкою. – Мені потрібна моя Веселка.

– Це інша справа, – сказав Косматий чоловічок. – Однак постарайся про це не думати. У дитинстві я теж дуже хотів, щоб у мене була Веселка, але нічого з цього не вийшло. Гадаю, і в тебе нічого не вийде, і сльози тут не допоможуть.

Поліхромія глянула на нього з осудом.

– Ти мені не подобаєшся, – сказала вона.

– Справді? – перепитав Косматий чоловічок, дістаючи з кишені Магніт Любові. – Що, прямо анітрохи? А може, все-таки хоч крапельку подобаюся?

– Подобаєшся, подобаєшся! – відповідала Поліхромія, не відводячи очей від чарівного талісмана і в захваті плескаючи в долоні. – Я люблю тебе, Косматий чоловічку!

– Ще б пак, звичайно, любиш, – байдуже відгукнувся він. – Але я тут ні до чого. Це все чари Магніту Любові. Послухай, Поллі, ти тут зовсім одна, без друзів, тобі, напевно, самотньо. Поки ти не придумала, як повернутися до матері і сестер, може, підеш із нами?

– А куди ви йдете? – запитала Поліхромія.

– Цього ми ще не знаємо, – відповіла Бетсі, беручи Поліхромію за руку. – Ми шукаємо зниклого брата Косматого чоловічка. Його тримає в полоні жахливий Металевий Монарх. Хочеш піти з нами і допомогти нам у пошуках?

Поліхромія оглянула дивну компанію, і на обличчі її засяяла чарівна усмішка.

– Ослик, земна дівчинка, Принцеса Озга і Косматий чоловічок, – промовила вона. – Якщо ви маєте намір зустрітися з Руггедо, вам, звичайно, без допомоги не обійтися.

– Ти знайома з ним? – запитала Бетсі.

– Звісно ж, ні. Печери Руггедо глибоко під землею, і туди жодна Веселка не може проникнути. Я знаю про Металевого Монарха лише з розповідей. Його ще називають Королем Номів, і свого часу він приніс чимало горя і людям, і феям, – повідомила Поліхромія.

– Ти боїшся його? – стривожено запитала Принцеса.

– Донька Веселки нічого не боїться, – гордо заявила Поліхромія. – Я ж небесна фея.

– Тоді, може, ти розкажеш нам, як знайти дорогу до печери, де живе Руггедо? – нетерпляче спитала Бетсі.

– Ні, – твердо промовила Поліхромія, похитавши головою. – Цього я зробити не можу. Але я охоче піду з вами і допоможу знайти це місце.

Її обіцянка надихнула мандрівників, і щойно Косматий чоловічок знову відшукав стежку, вони бадьоро й весело рушили в дорогу. Дочка Веселки перестала сумувати і йшла кам’янистою стежкою, злегка пританцьовуючи. Її чарівне личко освітлювала усмішка.

Слідом за нею впевнено крокував Косматий чоловічок, раз у раз озираючись на Принцесу Троянд, яка йшла за ним, перевіряючи, чи не потрібна їй допомога.

Ходу замикали Бетсі з Хенком. Коли дівчинка втомлювалась, вона сідала ослику на спину і деякий час їхала верхи.

Із настанням сутінків друзі зупинилися на нічліг, вибравши для табору місце, де росло кілька дерев і протікав струмок. На ранок вони побрели далі, збираючи по дорозі ягоди і плоди на деревах.

Бетсі зі здивуванням побачила, що Принцеса троянд теж їсть разом з ними. Вона вважала, що феї взагалі нічого не їдять. Але Поліхромія все їй пояснила: Озга перестала бути феєю після того, як її вигнали з Країни Троянд. Тепер вона назавжди залишиться просто дівчинкою.

Сама ж Поліхромія була феєю за будь-яких обставин. І якщо вона час від часу для підтримки сил ковтала місячної ночі крапельку роси, то все одно цього ніхто не бачив.

Так вони всі йшли і йшли, не надто дбаючи про напрям, тому що вже давно безнадійно заблукали в цьому чужому краю. Косматий чоловічок сказав, що добре було б дістатися гір: він вважав, що вхід у підземну печеру Руггедо ховається в безлюдній гірській місцевості. Але гори височіли всюди, крім того місця, звідки вони прийшли – у Країні Троянд, тож навряд чи мало значення, куди саме тримати шлях.

Через деякий час мандрівники виявили ледве помітну стежку. Ступивши на неї, вони незабаром опинилися на роздоріжжі. Звідси кілька стежок вели в різні боки, а посередині стояв стовп із вказівниками, втім, такий старий, що на ньому вже нічого не можна було розібрати. Біля стовпа друзі побачили старий колодязь із залізним ланцюгом, але будинків або інших споруд поблизу не було.