Ліман Френк Баум - Тік-Ток з Країни Оз

– Я не шкодую, що так вийшло, – заявив Косматий чоловічок. – Я ж повинен шукати свого брата, тож мені однаково, куди йти.

З цими словами він ступив на кам’янисту стежину.

– Ми з Хенком допоможемо тобі шукати брата, – оголосила Бетсі, намагаючись, щоб її голос звучав веселіше. – До мого будинку звідси дуже далеко – я навіть сумніваюся, чи знайду коли-небудь туди дорогу. Чесно кажучи, мандрувати по різних краях, де тебе на кожному кроці чекають пригоди, куди цікавіше, ніж сидіти вдома. Правда, Хенку?

– І-а! – відповів Хенк, і Косматий чоловічок подякував їм обом.

– А мені тепер навіки судилося поневірятися на чужині, – з легким зітханням сказала Принцеса Озга із Країни Троянд. – Тож якщо я не можу повернутися у своє Королівство, то із задоволенням допоможу Косматому чоловічку у пошуках його зниклого брата.

– Як це благородно з вашого боку, пані, – сказав Косматий чоловічок. – Ось тільки чи вдасться мені знайти підземну печеру Металевого Монарха? Адже інакше я ніколи не знайду свого нещасного брата.

– Невже ніхто не знає, де вона розташована? – запитала Бетсі.

– Хто-небудь, може, й знає, – відповідав Косматий чоловічок. – А ось ми не знаємо! Найправильніше зараз – йти далі не зупиняючись, поки не зустрінемо кого-небудь, хто вкаже нам шлях до печери Руггедо.

– Хтозна, може, ми й самі її знайдемо, без чужої допомоги, – задумливо промовила Бетсі.

– Цього не знає ніхто, крім автора цієї книжки, – сказав Косматий чоловічок. – Ясно одне: якщо ми не рушимо далі, то зовсім нічого не знайдемо, навіть вечері. Підімо цією дорогою і подивимося, куди вона нас виведе.

Король Дощу налив у чашу занадто багато води, і вона вилилася через край. Від цього в різних частинах країни пішов дощ – подекуди це була справжнісінька злива, а потім на небі з’явилася Веселка. Щойно туман розсіявся, вона засяяла всіма своїми барвами.

Поява Веселки неодмінно приносить радість земним мешканцям, але мало хто бачив її зблизька. Зазвичай вона розміщується так високо, що її чудові різнокольорові смужки наче проступають крізь серпанок, і тому нам рідко вдається розгледіти танці дочок Веселки.

У пустельному краю, де щойно пройшов дощ, не було, здавалося, ні душі, але Веселка в небі виникла все одно, а на ній весело танцювали її дочки. Головною серед них була Поліхромія.

Того дня в неї був пустотливий настрій, і тому, продовжуючи пританцьовувати, вона спустилася по райдужній дузі вниз, на землю, і стала підбивати інших сестер піти з нею. Весело сміючись і швидко перебираючи маленькими ніжками, сестри теж спустилися на землю. Втім, дочки Веселки знали, що це дуже небезпечно, і негайно видерлися назад на свою матір.

Усі, крім Поліхромії, бо вона була не тільки найчарівніша й найвеселіша з усіх сестер, але також і найвідчайдушніша. Сталося так, що Поліхромія не помітила, як Веселка потроху піднімалася дедалі вище, а потім розчинилася в густий небесній блакиті.

Дівчинка залишилася безпорадно стояти на кам’янистій землі. Її тонкий прозорий одяг майорів на вітрі, наче блискуча павутина, а навколо було зовсім безлюдно – ні фей, ні простих смертних, будь-кого, хто допоміг би їй повернутися назад на Веселку.

– Боже мій! – прошепотіла вона, і її чарівне обличчя затуманилось тривогою. – Знову я втрапила в халепу. Вже вдруге я через власну легковажність залишаюся на землі, коли мої сестри щасливо повертаються в наш небесний палац. Перший раз у мене хоч були цікаві пригоди, а тут так самотньо й порожньо! Як же сумно буде мені чекати, поки знову з’явиться Веселка й забере мене звідси. Ех, треба подумати, що можна зробити.

Згорнувшись клубочком, вона притулилася до плаского каменю і з головою закуталася в мантію.

Так її й знайшла Бетсі Боббін. Вона крокувала кам’янистою стежкою, а слідом за нею йшов Хенк, Принцеса Озга і Косматий чоловічок. Побачивши блискучу дочку Веселки, Бетсі відразу підбігла до неї і вигукнула:

– Ой, яка ж ти гарна!

Поліхромія підняла золоту голівку. Її блакитні очі були повні сліз.

– Я – найнещасніша істота на світі! – промовила вона крізь ридання.

Мандрівники оточили її.

– Розкажи нам про свої нещастя, моя мила, – ласкаво звернулася до неї Принцеса Озга.

– Я відстала від своїх веселкових сестричок, – схлипуючи, сказала Поліхромія.