Френсіс Фіцджеральд - До зірок

– Може, зайдеш умитися? – раптом спитав він.

– Ні, дякую, – промовив Джон, – треба йти. Дружина хвилюватиметься.

Він теж підібрав піджак, жилет, потім пальто і капелюха. Спітнілому, наскрізь змокрілому, йому не вірилося, що, якихось пів години тому на ньому був увесь цей одяг.

– Що ж… На добраніч, – пробурмотів він нерішуче. Раптом вони підійшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальністю: Джон навіть обійняв Маркі за плечі й кілька разів тихенько поплескав по спині.

– Все гаразд? – запитав він, важко дихаючи.

– Ніби так. А ти як?

– Все добре.

– Чудово, – сказав Джон через хвилину. – Тоді на добраніч.

Він перекинув одяг через руку і, шкутильгаючи, поплентався додому. Місячне сяйво було таким само яскравим, коли він, лишивши позаду чорне коло зачавленої землі, неквапом йшов газоном. За пів милі звідти, на станції, прогуркотів семигодинний потяг.

– Та ви обидва з глузду з’їхали! – проголосила хрипко Едіт. – Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому і пішла.

– Хіба тобі хотілося, щоб ми помирилися?

– Авжеж, ні. Знати їх більше не бажаю! Та я думала, що ти через це і зостався.

Джон безтурботно сидів в гарячій ванні, поки дружина припікала йодом його синці на шиї та спині.

– Я все-таки зателефоную лікареві, – стурбовано мовила вона. – У тебе може бути внутрішня травма.

Джон похитав головою.

– Дурниць не говори, – відповів він. – Не вистачало, щоб містом поширилися такі нісенітниці.

– Не розумію, як це могло трапитися.

– І я не розумію, – він хмуро всміхнувся. – Небезпечна, мабуть, річ, ці дитячі забави.

– Слухай, – радісно спохопилася Едіт. – У мене ж до завтрашнього обіду є біфштекси.

– І то що?

– Прикладеш до ока. От пощастило – ледь не замовила телятину.

Через пів години, повністю одягнений, хіба що без комірця, який не застібався на розпухлій шиї, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.

– Треба б привести себе в форму, – міркував уголос він. – Здається, я старію.

– Щоб наступного разу його краще відгамселити?

– Я і так відгамселив, – заявив він. – Принаймні йому дісталося не менше, ніж мені. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторікуватими. Бачиш, назріває сварка – бери пальто та йди додому. Зрозуміло?

– Так, любий, – покірно відізвалася дружина. – Я таку дурницю вчинила… тепер я все зрозуміла.

Коли вони вийшли в коридор, Джон зупинився біля дитячої кімнати.

– Вона спить?

– Спить, ще й як міцно. Зайди, якщо хочеш, подивись – таким чином побажаєш солодких снів.

Навшпиньках вони ввійшли в дитячу і схилилися над ліжечком. Маленька Еді – розрум’янена, з міцно стисненими рожевими рученятами, спокійно спала в прохолодній темній кімнатці. Джон перехилився через бильця колиски й ніжно погладив шовковисте волоссячко.

– Заснула, – розгублено пробурмотів він.

– Ще б пак! Після такої насиченої забави.

– Місіс Ендрос, – зі сходів пролунав гучний шепіт чорношкірої покоївки. – Прийшли містер та місіс Маркі. Питають вас. Містер Маркі весь у синцях – жах такий! Його обличчя схоже на відбивну. А місіс Маркі, здається, дещо сердиться.

– Дивовижне нахабство! – вигукувала Едіт. – Скажіть, що нас немає вдома. Ні за що на світі не вийду до них.

– Вийдеш, – твердим і вимогливим тоном мовив Джон.

– Що?

– Ти до них негайно спустишся. Ба більше, хоч би як поводилася ця жінка, ти попросиш вибачення за те, що наговорила їй цього вечора. А після хоч взагалі з нею не спілкуйся.

– Ні, Джоне, я не зможу!

– Ти мусиш. Тільки уяви, як їй не хотілося сюди йти – певно, спуститися тобі значно легше.

– Мені йти самій? Ти зостанешся тут?

– За хвилину спущуся.

Джон Ендрос почекав, поки зачинилися двері, потім нахилився над колискою, взяв крихітку разом із ковдрою на руки й, міцно притискаючи до себе, сів у крісло-гойдалку. Еді поворухнулася, і батько затамував подих; однак, спала вона міцно і відразу заспокоїлася, зручно поклавши голівку на згин його ліктя. Тоді він схилився та обережно доторкнувся щокою до її світлого волосся.

– Моя маленька дівчинка, – шепотів він, – наймиліша, найгарніша дівчинка…

Джон Ендрос нарешті збагнув, за що він так відчайдушно боровся цього вечора. Тепер усе це було в ньому, залишиться з ним назавжди, і якийсь час він так і сидів у темній кімнаті, погойдуючи свою Еді.