Френсіс Фіцджеральд - До зірок

Щойно з’явилася Едіт із донькою, музику тимчасово заглушив хор вигуків, серед яких найчастіше лунало слівце «диво», а маленька Еді ніяково озиралася довкруги та перебирала поділ рожевої сукні. Дівчинку не цілували – все- таки гігієнічний вік – її просто пустили кімнатою, від мами до мами, і кожна, тримаючи за рожеву ручку, проворкотала: «Яке диво», перед тим, як передати її іншій матусі. Опісля її підбадьорили, легенько підштовхнули, і дитя відразу поринуло у вихор веселощів.

Едіт-старша затрималася поговорити з місіс Маркі біля дверей, та одним оком стежила за крихітною фігуркою в рожевому. Місіс Маркі вона недолюблювала – особа явно неотесана, та ще й чванлива, але, оскільки її Джон та Джо Маркі приятелювали та щоранку разом їздили в місто, жінки старанно створювали видимість щиросердної приязні. При зустрічах вони завжди лагідно осипали одна одну лагідними докорами: «Що ж це ви до нас не заходите?» – і планували «якось разом пообідати та сходити в театр», однак лише цими розмовами їхні зустрічі і обмежувалися.

– Крихітка Еді така гарненька, – сказала місіс Маркі, усміхаючись та облизуючи губи. Цю звичку Едіт уважала особливо огидною. – Така вже доросла, аж не віриться!

Едіт подумала, а чи немає у слові «крихітка» натяку на те, що Біллі Маркі важить на п’ять фунтів більше, хоч і молодший за її донечку на кілька місяців. Вона взяла запропоновану їй чашку чаю, сіла на канапу до двох інших гостей та палко почала оповідати про останні успіхи й витівки своєї крихітки, в чому й полягала для неї основна мета сьогоднішнього візиту.

Промайнула година. Танці встигли надокучити, й малята взялися за серйозніші забави. Вони разом ввалилися до їдальні та, обігнувши великий стіл, видерлися на кухонні двері, звідки були зняті експедиційним корпусом мам. Та не встигнувши вгамуватись, вони знову метнулися до їдальні, радше знову до її дверей. Раптом з усіх боків пролунало: «Спітніли», – і над білими маківками замайоріли білі хустинки. Матусі намагалися заспокоїти бешкетників, та з криками «Туди!», «Хочу туди!» дітки видиралися з колін та галопом знову мчали до улюбленої їдальні.

Цей розгардіяш закінчився, коли подали ласощі: великий торт із двома свічками та блюдечка з ванільним морозивом. Біллі Маркі, кремезний, рудий веселун із кривуватими ніжками, задув свічки й допитливим пальчиком натиснув на білу глазур. Роздали десерти й малята взялися до частування – їли жадібно, однак цілком пристойно – увесь вечір вони поводилися на диво виховано. Такими були сучасні діти: їх годували та вкладали спати у визначену годину, тому вередували крихітки рідко, а обличчя їхні були здоровими та рум’яними; тридцять років тому така забава не минулася б так спокійно.

Після частування гості почали розходитися. Едіт стурбовано глянула на годинник – майже шоста, а Джона ще немає. Їй так хотілося, аби чоловік побачив донечку з іншими малюками – таку поважну, ввічливу й розумну; лише одна пляма була на її сукеночці: хтось штурхнув її в спину, коли вона їла морозиво.

– Ти – моя квіточка, – прошепотіла вона донечці, прогорнувши її до себе. – Ти знаєш, що ти квіточка? Знаєш?

Еді засміялася.

– Гав-гав, – раптом промовила вона.

– Гав-гав? – Едіт озирнулася. – Тут немає гав-гав.

– Гав-гав, – повторила Едіт. – Хочу гав-гав.

Едіт глянула в той бік, куди тягнувся маленький пальчик.

– Це не гав-гав, квіточко, це – ведмежа.

– Ведмежа?

– Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Біллі. Ти ж не хочеш іграшку Біллі, чи не так?

Проте Едді хотіла.

Вона вислизнула з рук матері, підбігла до Біллі Маркі, який щільно притискав до себе іграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Біллі засміявся.

Едіт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрістю.

Вечірка завершувалася; окрім Біллі і Еді, залишилося лише двоє малюків, та й то один із них лише тому, що заліз під стіл. А Джон так і не з’явився. Егоїст! Ні краплі гордості за їхню крихітку! Інші чоловіки, принаймні п’ятеро-шестеро, все- таки знайшли час зайти за своїми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дітей.

Пролунав вереск. Еді вихопила ведмежа з рук Біллі, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на підлогу.

– Еді! – вигукнула мати, стримуючи раптовий порив сміху. Джо Маркі, гарний, кремезний чоловік років тридцяти п’яти, підняв синочка й поставив його на ноги.

– Міцний парубійко, – підмітив він жартівливо. – Дозволив дівчинці звалити себе! Богатир!