Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

На обличчі Вільчура засяяла посмішка.

– Хотів би їх побачити. Багато що там напевно змінилося. Три роки. Василь оженився, Наталка підросла. Ольга і Зоня теж, мабуть, знайшли собі чоловіків… Добродушні баби.

Він засміявся і повернувся до Люції.

– Зоня навіть хотіла на собі оженити… То ж була б радість, якби я заїхав туди…

Люція подумала, що справді така поїздка до Радолішок, про які професор згадує з таким теплом, ідеально підійшла б йому. Це б заспокійливо вплинуло на його нерви, дозволило б одірватися від недавніх переживань. Він повернеться з неї відпочилим і з новим запасом енергії.

– Знаєте що, пане професоре, а чому б вам не відвідати їх? – сказала вона.

– Відвідати? – здивувався Вільчур.

– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приємно згадуєте їх. Це б стало приємною розвагою для вас. Ви так довго не виїжджали з Варшави.

Вільчур глянув на неї.

– Отакої, – сказав він. – Хочете позбутися мене бодай на трошки.

Люція засміялась.

– Саме так. Хочу позбутися вас. Бачите, пане професоре, яка я некорислива. Я закликаю вас до цієї поїздки, хоча знаю, що там, під Радолішками, зачаїлась Соня чи Зоня і чекає на вас.

Вони обоє засміялися. Професор уже давно не був у такому гарному настрої, і Люція розуміла, що настрій цей навіяли спогади про той млин. Вона вирішила кувати залізо, поки гаряче.

– Серйозно, я не бачу жодної причини, чому б вам відмовити собі у цьому задоволенні.

– А ви знаєте, що це зовсім не погана думка, і, думаю, що й вони б зраділи моїм відвідинам.

– І ви б трохи розважилися, побачили б старі місця, які так любите, дихнули б іншого повітря. Насправді зараз у Варшаві вас нічого не тримає. А така гарна весна надворі.

З цього дня пропозиція Люції не давала спокою Вільчурові. Дійсно, перспектива відвідати млин Прокопа здавалася йому дедалі привабливішою. Він оживився, розповідав Люції нові подробиці про млин і його життя там. За тиждень, постійно заохочуваний нею, він нарешті сказав їй:

– Я вирішив. Я їду в Радолішки. Тільки перед тим нам слід закінчити збір матеріалу для першого тому, а ви його впорядкуєте, поки я буду відсутній.

Вона дуже зраділа з такого його рішення і з подвійним завзяттям взялася до роботи. Незважаючи на її старання, стало зрозуміло, що це затягнеться щонайменше на місяць, і Люція почала побоюватись, що тим часом професор може змінити свою думку щодо Радолішок.

І це справді сталося, але через цілком непередбачувану причину.

Одного дня, коли Люція, як звичайно, прийшла після обіду, в кабінеті професора застала страшний безпорядок. Усі шухляди були висунуті, на тахті порозкладені купи книжок, на підвіконні лежали відкриті футляри з хірургічними інструментами.

– Що сталося? – здивовано запитала вона.

Вільчур вискочив з-за письмового стола, а його обличчя було роздратоване й збуджене водночас. Він навіть забув привітатися з нею.

– Панно Люціє, – урочистим тоном вимовив він, – знайшов. Я знайшов вихід для себе і тепер знаю, що зроблю, і знаю, для чого живу. Я покидаю Варшаву назавжди. Так, панно Люціє. Я був божевільний або непритомний, якщо раніше цього не розумів. Так, я повертаюся до них. Назавжди. Тут нав’язали мені, що я непридатний, але там, там, я знаю, що буду придатний. Там я доведу собі й іншим, що я не є непотрібним мотлохом, що я ще можу працювати, багато років працювати на благо людей. Тільки не тих тутешніх, поганих людей поганого міста. Я ж там був такий щасливий. Ви бачите, що таке місто. Отруює, робить тупим. Серед цих вулиць, цієї суєти, поспіху, пристрастей людина забуває, ким вона сама є, забуває свої уподобання і бажання. Я потрапив у цей вир і, ніби одурманений, крутився у ньому, не розуміючи, що це не моє місце, що все мене тягне туди, до тих людей!

Збуджений, він ходив кімнатою і безперестану говорив:

– Я все продумав. Продаю речі, меблі, бібліотеку, різний мотлох, таким чином підзбираю трохи грошей, за які зможу сяк-так влаштувати собі невеличку амбулаторію у млині, зручну аптечку та подібні речі. Ви навіть не уявляєте, який я щасливий. На всю околицю є лише один лікар, який, крім того, бідує і не може дозволити собі безкоштовне лікування селян. Зрештою, він не хірург. Вони пригадають старі часи, часи, коли я був знахарем, але тепер все буде зовсім інакше. У мене будуть дезінфікуючі засоби та першокласні інструменти. Хо-хо-хо, там на мене чекає багато роботи. Я вже пригадав, що дочка гайового з радоліських лісів має пухлину печінки, ви розумієте? Звичайно, я не міг їй нічим допомогти, не маючи гідних інструментів. Але зараз спробую. Минуло три роки. Можливо, вона ще жива.