Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

– О ні, – сказала Люція, – але ж ви досі вважаєте, що та жінка була для вас всесвітом. Справжнє кохання, навіть згасле, все одно залишається чимось великим.

Вільчур махнув рукою.

– Це у таких самітників, як я. Хто знає, що б я сьогодні думав про Беату, якби незабаром після її відходу на моєму шляху постала якась інша жінка… якесь ніжне серце, якесь глибоке почуття…

Він посміхнувся і додав:

– Але на своєму шляху я не зустрів ніжних сердець. Жінки моєю дорогою не ходять.

Люція посміхнулася.

– Вони ходять, але ви їх не бачите. Коли ж з’являються такі наполегливі й поводяться нав’язливо, то ви їх позбуваєтесь за допомогою проповіді про різницю у віці.

– Це не проповідь, – сказав він ніжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вік, панно Люціє. Слід також враховувати, що власне я людина кінчена…

– Що ви говорите? – запротестувала вона.

– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium [44] Хліб для заслужених; перен. пенсія (лат.) . . І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…

Професор сумно посміхнувся.

– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…

Вільчур задумався.

– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.

– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.

– Не вірю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…

– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.

– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.

– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.

Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.

Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.

Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.