Микола Хвильовий - Вальдшнепи

– Кого ти там визираєш? – спитав лінгвіст, коли Карамазов підійшов до вікна.

– Як би тобі сказати, – раптом вимушено усміхнувся той. – Мені здалося, що десь тут недалеко пройшла Аґлая.

Товариш Вовчик підкинув свої білі брови.

– Яка це Аґлая? – спитав він. – Чи не думаєш ти грати ролю божевільного?

– Поки що важко сказати, мій дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплаві.

– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, і що ж?

– Ну, і слухай. Саме в цей час чоловік тьоті Клави дрімає, дами мандрують до базару повз наш будинок.

– Ця поінформованість мене рішуче зворушує, – із захопленням сказав лінгвіст. – Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсім поганий льовеляс… І це, до речі, багато краще твоєї філософії.

Карамазов підійшов до вікна. Спека раптом почала спадати, і з ріки прилетів свіжий вітрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був ніжний і нагадував чомусь старий Прованс і старомодні кабріолети. Тоді й дійсність враз перетворилась на стилізовані ніжно-голубі тони.

– Добре! – сказав Дмитрій і легко зідхнув. – Тільки от що скажи мені, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зійшовся з однією з цих дам… саме з Аґлаєю?

– Хіба ти вже встиг так далеко зайти?

– За якісь два тижні я взагалі нікуди не міг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподівано зареготав, що навіть його ловерак підскочив.

– От чудак! – скрикнув він. – Навіщо тобі робити це, коли ти можеш і не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делікатніш… Ну, словом, використати її… цю дівчину. Мені здається й ця дівчина, коли вона не дура, погодиться на це.

– А як Ганна? Вона, на твій погляд, теж погодиться?

Лінгвіст не помічав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так відповів:

– Цього я тобі не можу сказати. Хто її знає – жіноча душа, як то кажуть, темрява… Але їй, мені здається, й не треба цього говорити.

– Цебто ти рекомендуєш дурити її?

– А хоч би й так!.. На мій погляд, тут нічого нема страшного і образливого для неї.

Карамазов підійшов до свого співбесідника і взяв його за плече.

– Тек-с, – кинув він. – Не сказав би я, мій вчений друже, що ти вмієш логічно мислити. В попередній розмові ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.

Товариш Вовчик нічого не встиг відповісти, бо в цей момент у кімнату ввійшла Ганна і сказала, що лінгвіста хтось кличе. Карамазов підійшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос і, зиркнувши на дружину, перевів свій погляд на згоріло-голубе небо. Він одразу догадався, хто викликає його друга. І дійсно: біля хвіртки товариш Вовчик побачив тих дачників, що нахабно познайомились із ним на річному пароплаві. Власне, тут були не всі: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава і Аґлая.

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аґлає!

Товариш Вовчик розшаркався так ґалянтно, ніби він і справді був славетним льовелясом.

– Доброго здоров’я, mon ami, – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла його під руку.

Та женщина, що її лінгвіст назвав Аґлаєю, поки що не думала фамільярничати з Вовчиком і тільки запропонувала йому одколоти та використати одну із запашних троянд, що висіли на її груді. Товариш Вовчик зробив це із захопленням, і вони поволі пішли згорілою і порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аґлая.

– Він теж приїхав на два місяці.

– Так, – підтвердив лінгвіст. – Ви не помиляєтесь. Але…

Він хотів щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, він не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.

– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці «роки», але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.

– Ви не «косноязичний»? – поцікавилась тьотя Клава.

Аґлая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованости у справах дому Карамазових.