Микола Хвильовий - Вальдшнепи

– Може, ти перебільшуєш? Невже таки в кожного?

– Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі… Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собі губи. Зі звичайної психічно-нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі Дніпрових вод.

– Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? – спитала Аґлая.

– Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покорити мене в один момент… навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.

– І так із тобою завжди бувало?

– Ні, – сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі. – Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене, і для мене не було ближніх.

Аґлая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

– Так-от, – сказала вона. – Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга – тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?

– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.

– Нічого подібного! – знову впевнено зазначила Аґлая. – Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось манастиря…

– Так тож, – вирвалось несподівано Карамазову, – во ім’я великої ідеї.

– А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження твоєї нації?

– Звичайно захоплює, – непевним голосом сказав він. – Але…

– Без усяких «але», – рішуче одрубала Аґлая. – Щось одне: або це ідея, або це примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював ближніх.

Карамазов раптом зареготав.

– І справді, – сказав він. – Мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір корегує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.

– А то навіть, – продовжував він говорити, – здається іноді, що саму ненависть мусить носити в собі Богоматір.

– Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси.

– Так і я полемізую із собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже відомо – є найбільша любов. І значить, справжня ненависть – це є прекрасна людська усмішка.

– Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависти і значить до мужнього вчинку.

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньої ненависти є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.

Аґлая ще ближче підійшла до кручі.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.

– Хто його знає, – надтріснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аґлаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною. Він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – плював довго, настирливо й образливо.