Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала

– Від родичів «пройдисвітів» – кажу вам, – вчепилася господиня знов цього.

– Ми його батька-матері не знали… – боронився чоловік, що, по правді, Гриця дуже любив і перед жінкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвітство набирав, – лише знайшли маленького під нашою хатою. Він, може бути, і панська дитина – ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачіпай, він зараз кипить, і вже його борзо не примириш. У мене Гриць не пройдисвіт.

– А я кажу, що він таки пройдисвітська дитина. Найшли в закуренім лахмітті, дарма що з вузликом золотих червоних.

– Та вже в закуренім чи ні, а тепер він наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, він терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.

Господиня вмовкла і здвигнула плечима. Се їй ніколи на думку не приходило і тому потрохи на хвилю занепокоїло.

– Ет, і наговорили! – закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтіла більше про «пройдисвітство» говорити. – Тепер «покине» – коли ми його вигодували і він головою майже стелю здіймає?

– Якраз тепер. Тепер він де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.

– Ет, що там! – перебила йому сухо жінка. – Радше знайте, Михайле, що оногди казав мені, що дав собі знов новий писаний кожушок шити. Він вже відтепер зачинає дівчатам голови завертати.

– Або я йому це забороню? – відповів господар. – Гарний, молодий, то й завертає.

– Він вже чи не на кождім танці мусить бути.

– Та нехай собі. Хто молодий, той гуляє.

– Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дівчата роєм обступають… А тоді що вдієте?

– Не позволю і землі не дам. Йому ще час женитися… нехай ще коло нас ґаздує, щоб знав я… кому землю передам колись…

– Овва… він вас дуже послухає! – закинула жінка. – Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюківною. До других залицяється, а до неї таки горнеться.

Господар усміхнувся.

– Я вже давно то знаю. Сам її батько мені говорив се.

– Та він би рад його дістати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не одній голову закрутить, заким не одружиться… – відповіла жінка.

– І на свою натрапить… – докінчив господар.

– І на свою натрапить… – повторила вона і вмовкла.

– Старий Кривинюк добрий ґазда, і Настка працьовита дівчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, – обізвався знов господар.

– Та добра дівчина… – відповіла якось знехотя жінка. – В неї відтепер якийсь розум, як у старої. Добра, – і урвала.

– Та тим-то для нього і добра, – відповів чоловік. – Він за кіньми голову забуде… а вона буде на все позір мати. Тим-то й добра…

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Рай – отаман, циган-проводир

Спенцер – одяг на зразок жилетки.

Пуста – степ в Угорщині.

Полум’я змагайте – полум’я роздмухуйте.

Пугарик – чарочка.

Туй-туй – ось-ось.

Підхлібство – похвала.

Бесаги – мішечки.

Рабівники – грабіжники.

Туск – біль, журба.