Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала

Мавра не відповіла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очі і сплюнула.

– Ви-бо хочете, щоб у неї був уже такий розум, як у вас, – обізвалася, – побожний та строгий, що борони господи! А їй ще що? Метелик, пташка, та й стільки. Най грається, най радується. Най сміється, співає, нехай добро зазнає… поки може, і в мами в сонці най купається…

– Я знаю, що вона ще дитина, – відмовляла Іваниха Дубиха з попередньою повагою. – Але час вже тим перестати бути. Досі була вона твоя, Мавро, – додала. – Ти годувала її казками, співами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцім вона чисто боярська дитина. А тепер нехай до праці береться. Вона ліпше тямить твої пісні і казки, як молитви, що її вчу щовечора і щоранку.

В Мавриних чорних пишних очах заблистіло гордо, і вона усміхнулася.

– Я ж бо й оповідала їй найкращі казки, які лиш знала, учила найкращих пісень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина – то правда. А може, неправда, господине? – спитала. – А от, – каже, і все якось згорда, мов про своє говорить, – чиї полонини найкращі на Чабаниці, як не Іванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Іванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроєна пишно, чи не в Іванихи Дубихи?

– Цить, цить, Мавро! – перебила Іваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила підхлібства [7] Підхлібство – похвала. ні в честь своєї особи, ні свого маєтку, бо була скромна, побожна і корилася, як, може, ніхто навіть з убогих в селі, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий.

– Цить, цить, – каже, – і знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, і щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там і вертай. А в неділю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрідка з малою в тебе.

– А як Тетяна виросте, буде вже на відданні, тоді вже хай приходить, коли сама захоче, – не втерпіла Мавра все-таки докинути.

– Як бог дасть, що так буде, то нехай іде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, – додала з чуттям, майже молячи, – не полонини на Чабаниці, млин над водою маєток мій, а вона одна, вона моє щастя. Мушу стерегти…

– В дорозі до мене не стріне її нічого злого, – обізвалася Мавра знов і вже сміливіше, – перелетить білу стежку від млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне і буде знов у вас.

Іваниха Дубиха усміхнулася.

– Якось-то буде, Мавро, – сказала ласкаво, – якось-то буде.

Мавра задоволилася – і на тім скінчилося…

Чабаниця – висока гора, почасти покрита старинними лісами, була одною з тих, на якій простягалися між лісом найпишніші полонини декількох багачів, а між тим і багачки Іванихи Дубихи.

На ній, особливо з тієї сторони, по котрій тяглася біла стежка, де зеленіли полонини багачки, саме недалеко її шпиля, висадила Чабаниця з себе біляву скалу, яку прозвали люди впрост «Білим каменем». З-під того «Білого каменя» було видно всі сусідні верхи і ліси, а між ними й одне село, назване Третівка, що лежало чи не на угорській вже границі, і було справді, як сусідили села около себе, з ряду третє.

Зі східної сторони Чабаниці, з якої півгодини ходу від обійстя і млина Іванихи Дубихи, вибігала в ліс біла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю і кінчалася за її плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в інші села, а також в Третівку…

Ідучи тією стежкою від млина Дубихи вгору лісом, з одної сторони попри її полонини, а з другої попри глибоку пропасть, де журчав веселий потік, що ніколи не висихав, натрапляв мандрівник трохи оподалік від берега пропасті, за кількома старими смереками колибу-бурдей Іванихи Дубихи.

Біла стежка, що бігла попри колибу, обперізуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибі і байдуже було про стежку, що могла іноді і непрошеного для неї гостя-мандрівника впровадити до неї. Вона стояла, оперта з одної сторони до якогось каменя, чи не її великості, що, здавалося, відломився зі шпилю Чабаниці від самого головного «Білого каменя» і, скочуючись, опинився остаточно поза білою стежкою над берегом пропасті, становлячи якусь опору для малої колиби. Зі східної сторони зазирала колиба з-під смерек в саму пропасть з гучливим потоком… а там далі почерез неї – і на сусідню заліснену гору. Та її майже не видно зразу з-під широких крислатих віт старинних смерек лісу. Тим-то і припала вона циганці Маврі так до душі… і збудила в ній думку… зажити в ній на самоті і віддатися цілком ворожбицтву та ліченню людей різним зіллям з гори Чабаниці.