Роман Іваничук - Бо війна – війною…

На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:

– Хто ви?

– Ми вчителі, – відказала Шубертівна. – А лежите в селянській хаті.

– Так, так, – пригадував офіцер. – Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, – клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!

– Ви знаєте Івана Гнатовича? – спитала Шубертівна.

– Сябр він мій, білорус.

– А ви хто?

– Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.

– Ого! – не стримався Іван. – Таке прізвище!

– Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…

– Ви поет? – насмілився спитати Іван.

– Як сказати… Кожен білорус – поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова – навіть у Господа Бога… – Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. – Зовсім став я ні до чого, – мовив скрушно. – Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…

Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.

– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?

– Напевне, той самий, іншого немає, – відказав поручик, знову зніяковівши. – Чули щось про мене?

– Боже, який світ тісний, – усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. – Я ж про вас читала в нашій газеті «Неділя» ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно!

Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо:

– Хай вам Бог дасть здоров’я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі.

Поручик Міцкевич поволі приходив до здоров’я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій світлиці до пізньої ночі.

Лисуватий, із запалими щоками на широкому добродушному обличчі, з проникливими розумними очима, поручик Міцкевич не приховував утіхи, коли я відчиняв двері й несміливо вітався: мене бентежило усвідомлення, що проводжу вільний час із справжнім поетом, який має навіть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним і недосяжним, а цей до того ж – один із перших поетів у своїй забутій Богом Білорусі, будитель народу, як у нас, приміром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не міг приховувати свого захоплення, він це бачив і через те намагався уникати розмов, які стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про білоруську літературу, очі його спалахували, він говорив пристрасно й гаряче про свого вірного друга Янку Купалу, про молодих поетів – Максима Богдановича, автора знаменитої книжки поезій «Вянок», до того ж знавця української культури; про трагічного публіциста Сергія Полуяна, якого столипінські жандарми довели до відчаю, і він наклав на себе руки в Києві, маючи всього дев’ятнадцять років.

Дев’ятнадцять років – стільки, скільки сповнюється оце мені. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про відродження України – для прикладу білорусам, відстояв права білоруської школи, прославив чувашів і якутів, які збудилися до національного життя, а я свій вісімнадцятий рік просидів у сіні на Сакатурі, немов ведмідь у барлозі, й не приклав рук до жодного корисного діла. Ганьба мені… Але чому – ганьба, – втішав себе, – не кожен може, не у всіх однакові здібності… Так, проте сміливим усяк може стати, хто має мужність виховати в собі цю рису.

Я просив поручика розповісти про себе: мені треба було прослідкувати кожен крок у його житті – для прикладу і науки.

А життя у нього починалося подібно до мого. Син лісника. Закінчив учительську семінарію у білоруському містечку Несвіжі, мріяв стати народним учителем. У юному віці почав писати вірші. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, він перший свій вірш опублікував у першій білоруській газеті у Вільні під псевдонімом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вісім видав першу книжку поезій «Песні жальбы». То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелеґального з’їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий ризик?