Роман Іваничук - Бо війна – війною…

Незабаром селом промарширували москалі, хвацько виспівуючи: «Канарєєчка жалобно пайот!»; люди почали виходити з хащів до хат і з-за тинів на вулицю. Мова чужих вояків була зрозуміла, а дехто й зовсім по-тутешньому розмовляв; на толоці біля польових кухонь юрмилися голодні діти й ділили між собою подарований солдатами білий хліб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимістичну приказку: «Прийшли москалі – став хліб на столі», аж одного дня моторошна чутка разом із зловістям сліпого Атаманюка – «Молітеся, Страшний суд іде!» – зойком прокотилася селом: у сусідній Тростянці царський офіцер наказав повісити хлопчика, який розводив голубів – поштових, бачте…

Прокотився над краєм смерч нового «страшного суду»: граф Бобринський почав викорінювати в Галичині австрофільство й мазепинську заразу. Позакривано всі періодичні видання, царські екзекутори повикидали з просвітянських бібліотек українські книжки, валили уніатські хрести й фігури, спалювали ікони, проводили по хатах ревізії. Від галицьких москвофілів посипалися доноси на австрофілів: неповинних людей запаковували в Коломиї до вагонів і вивозили на схід.

Та з гір усе виразніше й лункіше долинав грім канонади – то наступала знову австро-угорська армія: у травні 1915 року на відтинку фронту Горлиці—Тарнів німці проламали російський фронт.

Ніхто вже не сподівався добра, не могло воно прийти нізвідкіль – світ поринув у кривавий хаос. Вривалися у села австрійські жандарми і гнали валками в Талергоф дідів, жінок, дітей, священиків.

Сказав старий Шинкарук Іванові: «Йди і відсиджуйся, хлопче, в оборозі на Сакатурі, я тобі носитиму їсти. А краще б тебе взяли були до війська…»

Іван вийшов з укриття аж за рік, коли армія генерала Брусилова зайняла Галичину. Учителька Шубертівна покликала Івана до школи. До села прийшов несподіваний і довго очікуваний спокій.

Знали люди, а тим більше Іван, що до кінця війни ще дуже далеко, ніхто не міг угадати, коли вона закінчиться. У Європі німці здобували французьку твердиню Верден, в Італії йшли бої над П’явою, австрійські війська облягали Бухарест, і спливав кров’ю леґіон Українських січових стрільців у складі корпусу генерала Гофмана над Золотою Липою.

Та на Коломийщині запанував мир. Прийшов він і в Пилипівку разом із поверненням Шубертівни з учительського з’їзду в Тернополі, організованого головою шкільного відділу Іваном Красковським. Він домігся у генерал-губернатора Галичини й Буковини Трепова дозволу навчати на зайнятих землях дітей рідною мовою. На з’їзді були затверджені для користування у сільських захоронках і школах українські підручники Бориса Грінченка, Спиридона Черкасенка, Софії Русової – їх у Пилипівку привезла з собою Шубертівна.

Іван чекав дозволу на відкриття учительської семінарії у Станіславі, а тим часом весь поринув у шкільну роботу: скликав дітей, приносив до школи яйця, сир, масло, хліб – добровільні датки від селян на пилипівську захоронку… Життя почало сповнюватися для мене певним сенсом: я став потрібний людям. Те цілорічне нидіння у схованці на оборозі в лісовому урочищі Сакатурі, ті нічні зимові вилазки додому за теплом і хлібом змучили мене, розчавили приниженням і страхом, я не раз поривався вийти з укриття й зголоситися до коломийської поборової комісії; хай заберуть в австрійську армію чи в УСС – все одно. Та щоб дістатися до Коломиї, треба було перейти три села, в яких шастали мадярські жандарми, вишукуючи дезертирів та москвофілів; повиснути на вербі не хотілося, і я, надломаний, знівечений, спустошений, повернувся до села, коли російські війська вдруге зайняли Галичину.

Іван розумів ефемерність свого нинішнього становища: кінця війні не видно, у те, що в краї надовго втримається російська влада, теж не вірилося. Та чулася в світі невтримна вібрація, яка трясла основами нехарапутних імперських споруд. Не стало в людей більше облудної віри в їхню силу, міцність і доцільність: метушаться люди в палаючих будівлях, шукають проломин і щілин, крізь які можна видобутися на волю, а що робити на тій волі, як зберегти себе, яку фортецю зайняти, щоб протистояти спустошливому вогневі, – не знають. Та сумніву не мав Іван, що в обох спорудах скоро прогорять крокви, проламаються перекриття, і заваляться вони до споду в куряві, диму і смороді. А що тоді? Якими вийдуть народи із пожежі, хто встигне на звалищах побудувати свій дім, а хто, приспаний і обкрадений, прокинеться у вогні?