Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.

– Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, – сказала роздратовано. – Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув’язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?

– Так. Ми з’їмо вечерю в Передпеклі.

– Я також прийду.

Кивнула й повернулася углиб холу.

– Тобі все це нагадує тибетський стиль, – сказав Ґольманн. – Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама – це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця – старша сестра.

– А ця жінка?

– Ліліан Дюнкерк. Бельгійка, мати її була росіянкою. Батьки вже померли.

– Чому вона так рознервувалася через якусь дурницю?

Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.

– Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає.

– То хтось останнім часом помер?

– Так, її приятелька. Учора, тут, у санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом із небіжчиком умирає щось більше. Імовірно, трохи надії.

– Авжеж, – згодився Клерфе. – Але це всюди так.

Ґольманн кивнув.

– Тут починають умирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?

Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері.

Труну вже винесли. Вікна були відчинені, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, у повітрі витав запах лізолу й мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут.

Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім, однак, побачила закинутого на шафу малого плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої.

– Її вже забрали? – поцікавилася.

Одна з прибиральниць підвела голову.

– Перенесли її до сьомого номера. Ми мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова.

Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер – то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна було спустити їх уночі ліфтом. Як валізи. А останні сліди після них змивають милом і лізолом.

У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Усе було готове до переїзду. Квіти, зняті з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки, вкладені один у другий, як капелюхи в крамниці. Штори – розсунуті, вікна – навстіж. У покої панував гострий холод. Усередину зазирав місяць.

Ліліан прийшла, щоб іще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полум’ї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, ніби оживши, а потім усе опаде, змінюючись на попіл, і небуття, і кілька блідих спогадів.

Ліліан поглянула на труну. «А якщо вона ще жива? – подумала раптом. – Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше такого не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли людей рятували з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися, нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в змозі видобути жодного звуку? Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб іще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!»

Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися. Їй здалося, що почулося якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала вимикач. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! «Я чую духів, – подумала. – То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі».

Знову втупила погляд у труну, осяяну яскравим світлом. Ні, в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки – у ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров’ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес Сомервіл, то не була воскова копія людини, в якій ув’язнені соки починали повільно розкладати тіло – ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила й росла в кожній істоті, що приходила на світ разом із кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.