Владимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом вона витягає до нього все лице і сміється. І зразу вона стає ясною, довірливою, одвертою. А в мене таке враження, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів.

– Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!

Покоївка пускає очі додолу й швидше виходить з передпокою, щоб не засміятись при панночці.

– Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипівно, але…

– Добре! Ходіть до мене, я мушу з вами серйозно побалакати.

Тон начальниці, що, має робити прочуханку своєму вихованцеві.

– Сідайте! Не туди! Отут!

Завіса на вікні напнулась, немов вітрило, а на небі висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара. Десь глибокою октавою покашлює грім. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.

Ми сидимо на тих самих місцях, що й у перший мій візит. Тольки тепер нема сонячного ореолу на голові у Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмірковуючи, як краще почати. На ній широка червона блузка з фалдами, і через це Шапочка здається повнішою і простішою. Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочок та окремих волосинок, які повинні лоскотати щоки. Ніс з гордою, упертою горбинкою, хижий.

– Ну, от що! Скажіть: ви, звичайно, наміряєтесь залицятись до мене? Так?

Питання настільки несподіване, що я відповідаю:

– Так, наміряюсь!

– Ну, от! Чудово! Так я вважаю за необхідне найсерйозніше попередити вас, що з цього нічого не вийде. Ах, та й надокучила мені ця дурна завіска!

Шапочка сердито хапає завіску, що напнулась і натискувала їй на голову, скручує її й прив’язує поворозками біля вікна. На мене дме густим задушливим вітром. Я мовчу.

– Ви чули? – сідаючи на місце та строго подивившись на мене, питає Шапочка.

– Так, я чув! Можна спитати через що?

– Звичайно, можна, – ваше повне право. По-перше, через те, що я взагалі цього не люблю. По-друге, що не маю для цього часу. Третє, ви мені цілком не подобаєтесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!

– Не думаю, щоб я коли-небудь…

– Ах, ті так само не думали! А потім мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Мені це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умію, так і тримаю себе. Ну, а щоб не було ніяких непорозумінь, я загодя кажу вам, що тримати себе не вмію і що всяке тримання, яке б воно там не було, рішуче не значить нічого.

– Будьте певні, Ганно Пилипівно, що я не помилюсь і зможу одрізнити…

– Ну, от, маєш: «одрізнити»! А я вам кажу, що нічого одрізняти не треба, бо нічого такого не буде. Це я вам загодя й категорично кажу. І коли ви рахуєте…

– Звідки ж ви знаєте, що нічого не буде?

– Це вже я знаю, будьте спокійні.

Я мав багато всіляких балачок з жінками, але такої ніколи. Її в кожнім разі не можна назвати приємною й багатою на обіцянки.

Хмара потрохи розпухає й заповнює все небо у вікні. Важка, кудлата маса погрозливо суне на місто. Акації гойдають вітами, трусяться і, здається, ніби з усієї сили намагаються вирватись із землі та втікти. З подихами вітру в хату залітає порох і дрібні камінчики гостро колять лице. Лахмате страховище надсуває й зиркає часом на місто сліпучим, синюватим поглядом і потім, заплющивши очі, буркотить вдоволено й зловісно.

– Не боїтесь бурі? Зачинити вікно? – питає Шапочка, озирнувшись.

– Я нічого не боюсь, Ганно Пилипівно!

– Ой, як це нудно! Я до вас серйозно говорю, а ви своє, і це через те, що я піддалась жалю й вийшла тоді до вас. Мовчіть! Розуміється, через те. От ви й рішили собі: ну, вона така, що до неї можна позалицятись. Та помовчіть же, ви не ввічливі! А я вам цілком поважно кажу, що мені це не подобається. І не можна мені! Я готуюсь на співачку. Дуже занята. Розумієте? Та й, загалом, не люблю цього. Я мала декілька таких зальотників, та вони всі розсердились на мене й перестали навіть бувати у нас. Я нічого не маю проти того, коли ви два рази на тиждень приходитимете вечорами. Я люблю, коли є хто-не-будь, хто слухає мій спів. І коли ви хочете, можете приходити. Але не частіше. Розмовляти можете з Марусею: вона розумна і дуже любить сперечатись. Але я знаю: ви незабаром покинете ходити до нас; так усі робили. Нема ніякої користі.