Владимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Я уявляю собі, як падаю отут на тротуарі, як дворники й поліцаї підіймають мене, несуть в участок, а з вікна дивиться вона і їй жаль мене; вона подивляє силу моєї волі, почуває каяття й сором.

О першій годині гаснуть ліхтарі й будинок поринає в темряві. Вся вулиця одразу стає надзвичайно тихою, сонною, навіть зорі здаються поснулими. Вікна гаснуть, тільки одно, на самім горішнім поверсі, слабенько горить густо-червоним світлом. Дуже можливо, що це як раз вікно її кімнати.

Повз мене вже кілька разів проходить нічний сторож з мідною бляхою на кашкеті. Він тягуче й мовчки озирає мене й помалу одходить.

Хочеться їсти й пити. В портсигарі тільки декілька цигарок. Хіба поїхати додому, під’їсти, поспати трохи та рано-вранці приїхати сюди? Я усміхаюсь. Це було б подібне до «голодовки» ув’язнених, які потай «під’їдають».

Знов іде сторож, знову пильно придивляється й, нарешті, глухо питає:

– А ви, господін, що тут сидите?

– Вподобалось!

– Не полагається тут сидіть!

– Через що?

– Через те, що нема чого вам тут сидіть!

– А ти звідки знаєш, що нема чого?

Сторож мовчить, немов би міркуючи, що йому в такім випадку «полагається» робити. І нічого не придумавши, знов іде далі, бурмочачи:

– Вподобалось! Вподобається, як покличу городовика… Тоже фраєр! Вподобалось!

Справді, на вулицях, здається, забороняється спати. А цей охоронець може сказати, що я сплю. Встаю й починаю проходжуватись. Червоне вікно світиться. З ним усе ж таки веселіше. Закурюю і при світлі сірника дивлюсь на годинник. Господи, тільки чверть на другу! Що ж я робитиму тут до ранку?! Плюнути хіба на все це?

Але я знаю, що не плюну. Коли я так піду, то вже ніколи більше не насмілюсь підійти до неї, навіть у казці.

«Але навіщо вона мені? Що за сентиментальності? Чи я студент першого року, чи що? Ото! – подумаєш, іспанець який! Ще б гітару в цирульника позичив для цього… Іди, брате, спати!»

Але замість того я сідаю на східці, спираю голову на руку й сиджу. Іде хтось згори помалу й важко. Сторож! Коли він рівняється зі мною, я виймаю карбованця й даю йому.

– Слухай, чоловіче добрий! Я пішов у заклад, що просиджу тут двоє суток. Розумієш? Я не злодій, і ти мене не бійся!.. Злодії, на жаль, так не роблять!.. Ну, бери, бери, чого там!

Сторож нерішуче бере гроші й бурмотить:

– Та я нічого!.. Ну, када ж нам теж приказують…

Він ще варняґає щось собі там у темноті, але я не слухаю. Мене хилить до сну.

Я прокидаюсь від штовхання в плече. Здивовано розплющую очі й озираюсь: якась незнайома пусто-широка вулиця; в горі ніжно-малинова хмаринка, а біля мене дворник з мітлою.

– Тут спать ніззя, господін!.. – строго говорить він і підозріло оглядає мене. На другому боці стоїть другий дворник і, позіхаючи, з цікавістю дивиться на нас. Я встаю, витягаю з кишені декілька срібних монет і мовчки тикаю їх в руку дворникові. Він бере їх, не дякує, й усе-таки оглядає мене.

– Ну, чого дивишся? – сердито кажу я. – Не бачив чоловіка? А ще дворник називаєшся! Роби своє діло!

Сердитий тон зразу викликає в нього повагу й страх перед моєю особою. Хто зна, хто я такий й навіщо сиджу тут! А що, як агент?

– Та я тільки, щоб штанці ваші не закалять, підмітать буду… – говорить він з нотками вибачення в голосі.

– Ну, підмітай!.. – дозволяю я й починаю ходити взад і вперед.

Дворник якийсь час удає, що старанно мете; потім з мітлою йде на другий бік вулиці. Другий дворник усе стоїть і дивиться на мене. Вони про щось неголосно розмовляють і непомітно поглядають у мій бік. Далі вони розходяться й обидва старанно метуть улицю.

А я ходжу і стараюсь не показати, що мені страшенно холодно. Всього тільки четверта година ранку. Сонце вже десь зійшло, але на вулицях ще нема руху, – тільки дворники та я. Ранок свіжий, з легким туманом. Листя на дереві матове й синє од роси.

В потилиці починає злегка нити, – значить, вдень болітиме вся голова. По тілі втома, лице здається масним, пом’ятим, хочеться вмочити в холодну воду. Цигарок немає, це найгірше.

Я вже не думаю про Білу Шапочку, й мені нема ніякого діла до неї. Годину на шосту по всіх близьких дворах вже відомо про мене. Мене ніхто ні про що не питає, не заважають ходити, але з моторошною цікавістю поглядають на мою високу постать, що без перестанку ходить по тротуарі з хмарним, стомленим лицем. Вони, мабуть, гадають собі, що я тут ловлю якогось важного злочинця.

Коли одчиняються крамнички, я купую цигарок, випиваю пляшку квасу і знову йду на свій пост. Мене зустрічають зацікавлені обличчя у вікнах усіх поверхів. А години біля дев’ятої звідкись молодий голос гукає: