Яка, власне, різниця між Костею і мною?
Одначе я знову дивлюсь на годинник: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, я одягаюсь хапливо, сприскую колонською водою хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: «А чому б не похуліганити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає чоловіка приняти мене. Навіть неодмінно фігуруватиме чоловік».
На хвилинку з’являється бажання повернути назад.
«Ні, хоч у цьому доведи до краю, паскудо!» – з несподіваною мстивою злістю думаю я й навіть радію з того, що зараз має бути мені.
Але, коли я під’їжджаю до будинку, біля якого вчора я провів цілий день, і бачу страшно знайомі стовпчики, дерева, тротуар, вікна, парадний ґанок, на мене нападає несмілість і сором. Я нерішуче входжу в парадний, іду по сходах, шукаючи шостий номер квартири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь і витираю піт з лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мідну таблицю з чорними строгими літерами: «Семен Семенович Шипун».
Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ця квартира? Так, номер шість. Невже обманула?
Рішуче я надушую ґудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись від когось, поспішно й хитро думаю: коли обманула, – піду, не шукатиму більше.
Клацає ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх і набираю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б’є молотом.
– Скажіть, будь ласка, тут мешкає Ганна Пилипівна Забережна?
Покоївка ширше розчиняє двері й каже:
– Тут! Пожалуйте!
Мені здається, що на її губах миготить легка усмішка. Я твердо входжу, не хапаючись, роздягаюсь і покашлюю. Передпокій великий, декілька дверей, крізь одні видко килим, фотелі й пюпітр.
Покоївка йде до дверей праворуч, легесенько стукає й говорить:
– Панночко, до вас прийшли!
В голосі теж вчувається усмішка, але я зупиняю увагу тільки на слові «панночка».
– Проси!.. – ледве чується з середини.
Покоївка одчиняє двері й занадто поважно говорить:
– Пожалуйте, просять…
Через розчинені двері я бачу: голубий параван, краєчок мармурового умивальника і широкий жовто-гарячий промінь вечірнього сонця на стіні.
Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво, схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спираючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві рожі: жовта й густо-червона з соковитими пелюстками, неначе одвернуті яскраві губи. Всі дрібниці я через щось добре помічаю.
– Добридень! – рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:
– Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.
– Сідайте, будь ласка! – так само холодно вона випускає слова й показує мені на фотель біля кушетки.
Мені починає здаватись, що я на прийомі у зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бор-машину, роззявить мені рота і спитає:
– Де болить?
Шапочка одходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, сонячна смуга. Скрізь портрети і гравюри в художніх рамцях.
Мені стає ніяково. Я не знаю, про віщо говорити, знаючи, що щоб я не сказав, все зустріне оцей офіціальний, безпричасний прийом. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці не помітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурнішим, і я, нарешті, кажу:
– Признаюсь, я ждав іншого прийому, і через те… я трохи не підготовлений.
– Так? – байдуже кидає Шапочка.
– Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.
Шапочка трохи дужче збирає брови, немов стримуючи себе, і її вуста стискуються ще холодніше.
– Я не замужем… – рівно відповідає вона.
– Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… А в тім, ваш прийом дошкульніший, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки позвольте мені сказати декілька слів. Все одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, хочте – вірте, хочте – ні, але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємності для вас у тім немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та бог з ним, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.
Читать дальше