Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

Як і попередню, цю новелу теж було написано, очевидячки, на початку 1898, а може, навіть наприкінці 1897 року. У процесі підготовки до друку вона зазнала подібної долі. У збірці «Камінний крест» передрукована без змін (с. 40–51).

Новелу написано в 1898 або на поч. 1899 року. Уперше вона з’явилася друком в газеті «Будучність» (Львів. – 1899. – № 2. – 1 липня) із підзаголовком «Із квітів нашої землі». У збірці «Камінний хрест» передрукована без змін (с. 51–59).

Вперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 59–62). А перша редакція твору, без заголовка, що починалася словами «Йшов з поля…», була надіслана разом з іншими сімома творами зі Сторожинця на Буковині Морачевським у серпні 1897 року. Правдоподібно, що безпосередньо тоді вона була й написана, хоча Юрій Гаморак припускає, що час створення новели – весна 1897 року (див.: Твори, 319). Готуючи новелу для збірки, письменник її ґрунтовно переробив і майже вдвічі розширив (пор. із першодруком: І, 284–285).

Новелу написано в січні-лютому 1899 року й невдовзі надруковано в «Літературно-науковому віснику» (Т. V. – Кн. 3. – C. 287–289). Поштовхом до творчої активності письменника послужила реальна подія, що мала місце в Русові: небога В. Стефаника Євдокія вчила селян писати свої прізвища, щоби не платити за це поручителям і нотарям. У проце сі підготовки до друку збірки «Камінний хрест» новелу суттєво перероблено й змінено структуру (пор. первісний варіант: І, 285–287).

Капіталу.

Уперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 69–70). А приблизна дата написання мініатюри – 1898 або початок 1899 року.

В основі сюжету лежить правдива подія, яка мала місце в с. Пістинь на Косівщині: відомий діяч української радикальної партії і добрий приятель Стефаника з гімназійних років Федір Котюк убив свою дружину, бо не дозволяла йому вести активну виборчу агітацію (детальніше про це див. лист письменника до В. Морачевського за листопад 1897 року). Був засуджений до семи років ув’язнення і помер у тюрмі. Довідавшись про нещастя, В. Стефаник всіляко намагався полегшити долю Федора, збираючи гроші на адвоката, а пізніше турбуючись про його дітей (див.: ІІІ, 123–125). Новелу створено влітку або восени 1897 року на підставі реального листа арештованого і вперше надруковано в чернівецькій «Праці» (1897. – № 17. – 19 грудня. – C. 130–132) під криптонімом «С». Для збірки «Камінний хрест» автор ґрунтовно її доопрацював, а місцями й переробив (пор. із текстом першодруку й змістом листа Федора Котюка, що його В. Стефаник цитує В. Морачевському: І, 287–290). Твір має присвяту: «Політичним арештантам-мужикам на Святий вечір».

Як згадувалося, новелу вперше надруковано разом із «Засіданням» та «З міста йдучи» у «Літературно-науковому віснику». Вона має кілька редакцій, і всі вони надзвичайно цікаві для розуміння фактів внутрішньої біографії письменника. Перший начерк цього автобіографічного твору див. у листі до В. Морачевського за січень 1898 року (ІІІ, 133–135), автограф же другої, чистової редакції зберігається в ІЛШ. Він датований 30 січня 1898 року і має назву «Мужицька дитина» (опубліковано: І, 292–295).

Таку назву мала третя збірка оповідань та новел В. Стефаника. Вона побачила світ на початку 1901 року у Львові з жанрововизначальним підзаголовком «новелі» накладом Українськоруської видавничої спілки і містила 13 творів. Друге її видання з ілюстраціями відомої художниці й доброї приятельки письменника Олени Кульчицької (1877–1967) й портретом автора вийшло в Львові в 1917 році. Текстуальних змін порівняно з першим виданням у ньому немає.

Новела за змістом, структурою і творчою історією близька до «Мого слова». Тому й коментувати їх доцільно в сув’язі, що часто й трапляється (див.: Твори. – К., 1964. – С. 500–501; Вибране. – Ужгород, 1979. – С. 354–355). Обидві ліричні сповіді зродилися в творчій свідомості внаслідок сердечного почуття до коханої жінки – Є. Калитовської, яку В. Стефаник вважав «найвищим ідеалом жінки» («Серце»). Вона була старшою на сім років, мала чоловіка-священика й дітей. В. Стефаник знав її ще відтоді, як уперше ввійшов у дім о. Кирила Гаморака в Стецевій. Євгенія відразу привернула його увагу, але була вже одружена, що частково охолоджувало любовний шал. До всього, хлопця палко, аж до саможертви, кохала її сестра Ольга.

Він зчаста гостював у домі Калитовських у с. Трійця, де почував себе затишно й добре. Сюжети багатьох творів, зокрема й класичної «Новини», беруть початки саме звідси; тут було написано «Синю книжечку» й тут готувалася збірка з такою самою назвою. Та водночас тут міцнішали й поглиблювалися почуття, які не раз призводили до розпачу й сердечної муки. З часом із ними боротися ставало дедалі важче, а бувало, що навіть зовсім непосильно. Різдвяні свята 1899 року В. Стефаник провів у родині Калитовських. Десь тоді дійшло до з’ясування стосунків. Попри щиру й сердечну любов до Стефаника, Євгенія не наважилася покинути сім’ю – насамперед через дітей. Повернувшись у Краків, він до дня народження коханої, яке припадало на 28 лютого, написав сповнені болю слова сердечної сповіді й переслав для передачі іменинниці її молодшій сестрі Ользі. «На Вашу адресу посилаю також моє “Confiteor” (признаюся), писане для сестри Калитовської. Тому посилаю до Вас, бо хотів би-м, аби крім Вас двох ніхто не читав. То є моя біографія, держана в тоні “Wahrheit und Dichtung” («Правда і вигадка» ( нім. )). Натурально, що я не заказую Вам єго показувати, але прошу, аби-сьте не показували», – зізнавався в супровідному листі (ІІІ, 172). Назву підказала щойно опублікована в журналі «Życie» програмова стаття лідера польського декадансу Станіслава Пшибишевського. «Confiteor» глибоко вразив О. Гаморак: і призначенням для сестри, і самим змістом, і психологічним настроєм автора. У листі-відповіді вона писала: «Ваш “Confiteor”… чекає Гені, щоби приїхала і взяла собі. Ваше признання дуже прикре. Тут показалистеся як безвихідний песиміст. Нічо веселого та щасливого нема ані поза Вами, ані перед Вами. Ви були щасливі тоді, як не зналисте світа і людей, а пізнавши їх, коти теся в пропасть. Ваш світ чорний і без просвітку… Я… хтіла би-м мати над Вами таке магічне слово, щоби Вас випровадило з сего стану. Я думала, що Ви лиш до мене посилаєте чорні листи, але довідаламся, що посилаєте такі самі до тої, котру любите. Тими листами робите єї такі самі чорні безпросвітні хвилі, які сами перебуваєте» (ІЛШ. – Ф. 8. – № 385). Наступного року ситуація повторилася: до чергового дня народження Є. Калитовської було написано «Дорогу», смислово-емоційна тональність якої трохи пом’якшена, та однак домінують сумні настрої. «Вже так я виджу, як Євгенію покриє смертельна блідість, як візьме до рук той гарний подарунок, – висловлювала свої враження О. Гаморак. – Могла би-м не дати, знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям» (Цит. за кн.: Костащук Василь. Володар дум селянських. – С. 96).