Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

– То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо двадцять років. А при кінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату…

– А це може бути таке, аби образ плакав?

– Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому. Прийшов під вікна, слухаю – плач; слухаю ліпше – таки плаче… Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу…

– То сама опівніч, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!

– Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги… Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами…

– А тож не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночі!

– Слабував я тоді довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповів йому, лагоджуся на смерть… Але Бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду стидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грішник, і благати вас, не відкидайте мене…

– Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам Боже погідливу старість…

– Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м’якій подушці, я не мав того опам’ятання…

Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:

– Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають своє право, а ми своє.

– Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте! Я хочу, аби ви були людьми…

– Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.

– Так, так, дорогу треба знати.

…………………………………………………………………………………

– Добрий якись панок оце має бути.

– Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.

– Є такі пани, що як нап’ютьси, та й плачуть, як мужики…

– Е, є і межи ними такі мнєкі, – балакали два мужики, додому йдучи.

Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте!

Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.

З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.

І я ходив тихонько, як біленький кіт.

Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.

А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.

Листочок білої берези на сміттю.

…………………………………………………………………………………

Я скинув мамину сорочку. Мій діточий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Перша збірка художніх творів письменника вийшла навесні 1899 року в Чернівцях накладом друкарні «Руська рада» і складалася з невеличкої передмови і 15 новел (жанрове визначення «новела», як, зрештою, й «оповідання», вживаємо умовно, оскільки творчий набуток В. Стефаника з погляду генології дуже й дуже розмаїтий). Повна назва її – «Синя книжечка: Образки Василя Стефаника». Деякі з поміщених тут творів («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна» і «Сама-саміська») вперше були надруковані – зі значними редакторськими «втручаннями», що викликало невдоволення автора, – наприкінці 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» під криптонімом «С». Отож при підготовці збірки до друку виникла потреба їх не просто наново редагувати, а почасти й переробляти. За свідченням сина Юрія, «цю збірку письменник дуже дбайливо підготовляв до друку, більшу частину новел, що ввійшли до неї, проредаґував ще раз, сам переводив коректу…» (див.: Примітки // Стефаник Василь. Твори. – С. 318). Деякі зміни й виправлення вносив автор у тексти поміщених у «Синій книжечці» творів при підготовці їх до передруку в збірці «Моє слово». Саме тексти надрукованих тут новел та оповідань Юрій Гаморак вважає «за останню і найкращу їх редакцію» (с. 328).