Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і сивій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:

– Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.

– Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.

– Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.

Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.

– Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєш свій ґрунт.

Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.

– Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.

Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.

– Ви бунтуєте хлопців, я вас кажу арештувати, – каже і сміється староста.

Панок тягне пиво і в той бік не глядить.

– І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?

Панок ще мовчить.

– А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу. Москаль москалем.

Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров’ю заходять.

– Коли я не хочу більше крові пити, так як ви, і пополудне затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед Богом стати чистий.

– До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!

– Буде вам лазня колись, тото буде лазня!

– Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.

Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.

– А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.

– Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.

– Ходіть за мною до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди… – каже пан Ситник.

– Нащо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати треба, нема часу.

– А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сідає – і баста!

Панок показує, як німець йде, як сідає.

Пани регочуться, мужики поставали ні в п’ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.

– Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!

Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.

– Прошу літру вина нам дати…

– Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.

– Дай вам Боже здоров’є, пане.

– Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…

– Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.

– То не так, то так тепер є, що як ти українець, то маєш тримати з українцями, а як не тримаєш, то ти остатний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!

– То правда, що най кождий свою віру тримає.

– А видите, а видите! Я не був такий лайдак ззамолоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, український образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: «Я до тебе прийду на візиту». – «Прошу, прошу дуже», – я кажу, та й іду додому, та й той образ із стіни та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.

– То, пане, чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любє мужиків, ніби руснаків, що то так називаєси…