Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

– Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

– Певне, що буду бити.

На долівці зробилася калюжа крові.

– А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешся клопоту, а мені легше буде.

– Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

– То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

– Вже йдуть.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

– Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

– Нема балакання, що треба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

– Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

– Та то оце він на землі?

– Він.

– Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

– Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

– Та чому не берете і єго за стіл?

– Каже, що не може встати.

– То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

– То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

– Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

– Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

– Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.

– Гьоргію, що ти хочеш з ним зробити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

– Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

– Я не вступлюси з хати!

– То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч.

Вона ані рухнулася від печі.

– Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

– Е, що ми будем на ню дивитися! Дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

– Не хочу.

– Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

– Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.

– То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.

– Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.

Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

Михайло:

– Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?

– Я зі світа.

– А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панської? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріх-туєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

– Ну, до якої віри пристаєш?

– То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

– Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

– А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.

– Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п’ять келишків.

– Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

– Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

– Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

– Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.