Василь Стефаник - Воєнні шкоди

Сивий комісар в'їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.

«Цим мужикам,- думав він,- і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…»

Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.

- Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.

Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.

- Але годований, як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.

Стара Варвара сказала «славайсу» і шептала:

- Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку-Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.

- Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.

- Вже ті ляшки мають добрий апетит-Учитель низько поклонився комісареві і сказав «па-дам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.

Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:

- Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонить, а діти голюкають, як на пса. Нема спокою ні вдень ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютьси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, вндите, вже їде; бодай єго шлях трафив!

- Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.

- Я через десятників розказав людім приходити, може, ще посходєтьси.

- Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печі. їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.

- Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…

- Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.

- Дай боже…

- Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.

- Називаєтеся?

- Михайло Вахнюк.

- Кілько моргів?

- Які там морги, діти розібрали…

- Але кілько ви обробляєте?

- Може, десять, може, більше, може, менче.

- Пишім дванацять.

- Кілько нема.

- То пишім одинацять.

- Та най буде…

- Які шкоди воєнні?

- Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати…

- Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.

- Бог би з вас говорив…

- Тепер ми ваші, а ви наші.

- О, то ще хто знає, як буде.

- Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадьярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?

- Та пара коний та віз ще на початку війни австрияки взяли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.

- Що ще?

- Ще мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.

- І ще що?

- Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.

- Ні, все списуйте, ми все заплатимо.

- Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?

- Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде дві тисячі шістсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.

- Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.

- То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон!І

- Що буду дарувати більшим панам від мене?

Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки, і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої крішки, то мужики загомоніли:

- О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток ему в себе приховав, і дивіть, кілько грошей набере.

- Яв Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав…

Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав: