Василь Семенович Стефаник
Виводили з села
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,- тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого - такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч - десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
- Ти вже йдеш, синку?
- Йду, мамо.
- А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато.
- Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
- Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
- Синку,- питався тато,- а мені хто, небоже, ку-курудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
- Гай, ходім. Мама не пускала.
- Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
- Воліла бих ті на лаву лагодити!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
- Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-ем, то забудьте,, але благословіть у далеку дорогу. Всі поскидали капелюхи.
- Повертайси здоровий назад та не забавлєйси. Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
- Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
- Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
- Йди здоров, Миколаю! - кричала громада. Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:
- Відки тебе візирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.
This file was created
with BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
27.06.2008