Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Їхня перша зустріч відбулася в домі маркізи д’Ателета. Ця кузина Андреа, що жила в палаці Роккаджовіне, приймала у своїх салонах багато гостей. Вона приваблювала їх своєю дотепною веселістю, невимушеністю своїх слів, своєю невтомною усмішкою. Риси її обличчя нагадували певні жіночі профілі на малюнках юного Моро, [73]у виноградниках Гравелло. [74]У своїх звичаях, у смаках, у манері вдягатися вона нагадувала маркізу де Помпадур не без легкої афектації, бо була надзвичайно схожа на фаворитку Людовіка П’ятнадцятого.

Щосереди Андреа Спереллі займав місце за столом у маркізи. Якогось вівторка увечері у ложі Театру Валле [75]маркіза сказала йому сміючись:

– Не забудь завтра прийти, Андреа. Серед моїх гостей буде цікава, можна сказати, фатальна особа. Підготуйся відбити напад чаклунства. Тобі доведеться пережити хвилину слабкості.

Він відповів їй зі сміхом:

– Я прийду неозброєним, якщо тобі так хочеться, кузино. Прийду в одязі жертви. Це також буде одяг, який я вдягаю щовечора, прагнучи привернути чиюсь увагу, але поки що марно.

– Жертвоприношення близько, кузене.

– Сподіваюся, жертва готова.

Наступного вечора він прийшов до палацу Роккаджовіне на кілька хвилин раніше домовленого часу з чудовою гарденією в петлиці й із туманною тривогою у глибині душі. Його екіпаж мусив зупинитися віддалік від дверей, бо те місце було вже зайняте іншою каретою. Ліврея, коні, вся церемонія, яка супроводжувала вихід синьйори, свідчили про прибуття поважної персони. Граф побачив високу й струнку постать, зачіску, густо прикрашену діамантами, маленьку ніжку, яка ступила на сходинку. Потім, коли й він уже почав підійматися сходами, він побачив даму зі спини.

Вона підіймалася перед ним повільними м’якими кроками, з відчуттям такту. Плащ, підбитий білосніжним хутром, схожим на лебедине пір’я, більше не підтримуваний пряжкою, огортав її груди, залишаючи відкритими плечі. Плечі висунулися з одягу, білі, як відполірована слонова кістка, розділені м’якою заглибиною, а гублячись у мереживах, що прикривали груди, вигиналися, наче крила, й над плечима підіймалася гнучка й струнка шия. А волосся, закучерявлене на потилиці, утворювало на голові вузол, з якого стриміли дорогоцінні шпильки.

Це гармонійне сходження нагору незнайомої дами було таким приємним для очей Андреа, що він на мить зупинився на першому майданчику, щоб помилуватися нею. Шлейф від її сукні шарудів на сходах. Слуга йшов не за синьйорою по червоному килиму, а збоку попід стіною, тримаючись із бездоганною скромністю. Контраст між прекрасною жінкою й цим негнучким автоматом справляв досить химерне враження. Андреа всміхнувся.

У передпокої, поки слуга знімав із неї плащ, дама кинула швидкий погляд на юнака, що заходив у двері. Той почув, як оголосили:

– Її ясновельможність герцогиня ді Шерні!

І незабаром по тому:

– Синьйор граф Спереллі-Фієскі д’Уджента!

Йому вельми припало до смаку, що його ім’я оголосили водночас з ім’ям цієї жінки.

У салоні вже були маркіз і маркіза д’Ателета, барон і баронеса д’Ізола, дон Філіп дель Монте. У каміні палахкотів вогонь. Деякі канапи стояли в радіусі тепла. Чотири рослини з широким листям із кривавими прожилками простягували свої стебла над низькими спинками канап.

Маркіза, наблизившись до тих двох, які щойно увійшли, сказала з притаманним їй чарівним усміхом:

– Завдяки випадку немає потреби вас знайомити. Кузене Спереллі, уклоніться божественній Елені.

Андреа глибоко вклонився. Герцогиня подала йому руку.

– Я дуже рада познайомитися з вами, графе. Мені багато розповідав про вас у Люцерні минулого літа ваш друг Джуліо Музелларо. Його розповідь, зізнаюся, зацікавила мене… Музелларо також дав мені прочитати вашу рідкісну байку про гермафродита й подарував мені ваш офорт «Сон» – справжній шедевр. Ви маєте в моїй особі щиру шанувальницю. Запам’ятайте це.

Вона говорила з кількома паузами. Голос у неї був таким скрадливим, що створював відчуття майже тілесної ласки. А погляд, незалежно від її бажання, був наповнений такою ніжністю й хіттю, які не можуть не вабити всіх чоловіків і пробуджують у них жагуче бажання.

Слуга оголосив:

– Кавалер Сакумі!

Увійшов восьмий і останній із запрошених гостей.

То був секретар японської місії, маленький на зріст, із жовтою шкірою, з випнутими вилицями, із вузькими очима з кривавими прожилками, які дивилися кудись убік і безперервно моргали. Він мав чимале тіло порівняно з надто тонкими ногами і йшов, тримаючи носаки досередини, так ніби його стегна були туго перетягнуті якимсь поясом. Поли його куртки занадто обвисали; штани мали безліч складок; краватка мала очевидні ознаки невмілої руки. Здавалося, його виготовили із залізної арматури, пофарбованої лаком і схожої на панцир величезного рака, а потім одягли в уніформу західного офіціанта. Але, попри його незграбність, вираз обличчя в нього був тонкий і проникливий, іронічна витонченість застигла в кутиках рота.