Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Вийшовши на середину салону, він уклонився. Капелюх випав із його руки.

Баронеса д’Ізола, маленька білявка з чолом, на яке спадали пасма волосся, граційна й манірна, наче безхвоста макака, сказала своїм різким голосом:

– Ходіть сюди, Сакумі, ходіть до мене!

Японський кавалер просувався вперед, чергуючи усмішки з поклонами.

– Ми побачимо сьогодні княгиню Іссе? – запитала в нього донна Франческа д’Ателета, якій було приємно збирати у своїх салонах найхимерніші екземпляри з екзотичних колоній з пристрасті до мальовничого розмаїття.

Азіат розмовляв варварською мовою, ледь зрозумілою мішаниною з англійської, французької й італійської.

Усі зненацька заговорили. То був майже хор, посеред якого вряди-годи дзвенів срібними струменями дзвінкий сміх маркізи.

– Я вас, безперечно, колись бачив. Не знаю, де, не знаю, скільки разів, але я вас, безперечно, бачив, – казав Андреа Спереллі герцогині, стоячи перед нею. – Коли я дивився, як ви підіймаєтеся сходами, у глибині моєї пам’яті виник невиразний спогад, який набував форми в ритмі вашої ходи, наче образ, який народжувався з музичної арії; я не зміг прояснити той спогад; та коли ви обернулися, я відчув, що ваш профіль має безпосередній стосунок до того образу. Це не могло бути передбаченням; то був темний феномен пам’яті. Отже, я вас уже бачив, і ви мені зустрілися вдруге. Хто зна? Може, то було уві сні, може, у творі мистецтва, а може, в іншому світі, у попередньому існуванні…

Промовляючи ці останні фрази, надто сентиментальні й химерні, він засміявся умисне, щоб попередити недовірливу чи іронічну посмішку дами. Проте Елена залишилася серйозною.

«Слухала вона мене чи думала про щось інше?»

Чи сприймала вона розмову в такому тоні, чи хотіла цим серйозним виглядом посміятися з нього? Чи хотіла допомогти його наміру спокусити її, який він почав здійснювати так відразу, чи замкнулася в байдужості й недбалій мовчанці? Тобто чи була це та жінка, яку він міг би завоювати? Андреа, геть спантеличений, намагався розгадати цю таємницю. Тим, хто має звичку спокушати, а надто чоловікам зухвалим, знайома ця спантеличеність перед жінками, які мовчать.

Слуга відчинив великі двері до їдальні.

Маркіза взяла під руку дона Філіпа дель Монте й подала приклад. Інші рушили за нею.

– Ходімо, – сказала Елена.

Андреа здалося, що вона сперлася на його руку з певною невимушеністю.

«Можливо, її прихильність – це ілюзія?» Його мучили сумніви; але з кожною хвилиною він відчував, як її солодкі чари огортають його; й усе більше знемагав від бажання проникнути в душу цієї жінки.

– Сюди, кузене, – сказала донна Франческа, показавши йому місце.

Він сів за овальним столом між бароном д’Ізола й герцогинею Шерні, маючи навпроти кавалера Сакумі, який сидів між баронесою д’Ізола й доном Філіпом дель Монте. Маркіз і маркіза прилаштувалися по краях. На столі виблискували порцеляна, срібло, кришталь і квіти.

Небагато дам могли зрівнятися з маркізою д’Ателета в мистецтві організації обідів. Вона приділяла більше уваги сервіровці столу, аніж власному туалетові. Винятковість її смаку знаходила вияв у всьому; вона була законодавицею мод у справі бенкетної елегантності. Її фантазії й витончені уявлення поширювалися на всі столи римського нобілітету. Саме тої зими вона запровадила моду розвішувати низку квітів угорі від одного канделябра до іншого. А також звичай ставити посеред різних келихів і чарок перед кожним гостем у переливчастій вазі молочного кольору з Мурано [76]одну-однісіньку орхідею.

– Дивовижна квітка, – сказала донна Елена Муті, взявши в руки скляну вазу й зблизька роздивляючись химерну орхідею кривавого кольору.

Вона мала голос із такими багатими відтінками, що навіть найвульгарніші слова та найзвичайнісінькі фрази набували в її устах якогось прихованого значення, якогось таємничого акценту і якоїсь нової грації. У схожий спосіб фригійський цар видобував золото з речей, до яких торкався руками.

– У ваших руках ця квітка справді стає символічною, – промовив Андреа, дивлячись на даму, яка в цій позі була гідна найвищого захвату.

Дама була вдягнена в сукню небесно-голубого кольору, досить блідого, поцяткованого сріблом, яке блищало під старовинним мереживом з Мурано, важко збагненного тону: білим з ледь помітним жовтуватим відтінком. Квітка, майже неприродна, наче народжена з чаклунства, погойдувалася на своєму стеблі, вийнята з крихкої ламкої вази, що її якийсь майстер виготовив, дмухнувши на розплавлений самоцвіт.