Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

«Як ніжно тоді доторкалися до пальців ці сніжні й запашні пелюстки! – подумала вона. – Пелюстки зів’ялих троянд падали на килим, на диван, на стільці; і я сміялася, щаслива, посеред цього безладу; а щасливий коханець сміявся біля моїх ніг».

Але вона почула, як біля під’їзду на вулиці зупинилася карета. Вона підвелася, хитаючи важкою головою, ніби намагалася витрусити з неї ті образи, які туди проникли. Незабаром увійшов засапаний Андреа.

– Пробачте мені, – сказав він. – Але не знайшовши екіпажа поблизу, я мусив спуститися аж до площі Іспанії. Карета чекає вас біля дверей.

– Дякую, – сказала Елена, боязко подивившись на нього крізь чорну вуаль.

Він був серйозний і блідий, але спокійний.

– Мумпс приїде, мабуть, завтра, – сказала вона слабким голосом. – Я напишу вам цидулку, щоб повідомити, коли зможу побачитися з вами.

– Дякую, – сказав Андреа.

– Отже, прощавайте, – мовила вона, подавши йому руку.

– Ви хочете, щоб я провів вас до вулиці? Там нікого немає.

– Атож, проведіть мене.

Вона подивилася навколо, трохи завагавшись.

– Ви нічого не забули? – запитав Андреа.

– Здається, свою візитницю…

Андреа пішов узяти її на чайному столику. Подавши візитницю, він сказав:

– A strangе hither . [53]

– Ні, мій любий. Друг.

Елена промовила це жвавим голосом, досить весело. Потім раптом, усміхнувшись чи то благальною, чи ласкавою усмішкою, змішаною з острахом і ніжністю, краєчок вуалі тремтів над верхньою губою, залишаючи рот відкритим, вона попросила:

– Give me a rose . [54]

Андреа підійшов до кожної вази й дістав із них усі троянди, склавши букет, він тримав його у руках. Деякі з них попадали, з інших облетіли пелюстки.

– Усі вони були призначені вам, – сказав він, не подивившись на колишню кохану.

Елена обернулася й вийшла з опущеною головою, мовчки. Він ішов за нею. Вони спустилися сходами так само мовчки. Він бачив її шию, свіжу й делікатну, де під вузлом вуалі маленькі пасма чорного волосся змішувалися з попелястим хутром шуби.

– Елено! – покликав він тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотіла в його серці.

Вона обернулася й притулила пальця до губів, закликаючи його мовчати болісним і благальним жестом, тоді як очі засяяли, подивившись на нього. Вона прискорила ходу, сіла в карету, поклала троянди собі на коліна.

– Прощавайте! Прощавайте!

І коли карета рушила, вона впала на сидіння, пригнічена, залившись слізьми, які не хотіли зупинятися, бгаючи троянди конвульсивним посмикуванням рук.

Під сьогоднішнім сірим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових і рідкісних речей, під ним потроху зникає також окремий клас старовинної італійської знаті, в якому зберігалася від покоління до покоління певна сімейна традиція витонченої культури, елегантності та мистецтва.

До цього класу, який я назвав би аркадським, бо він досяг свого найвищого злету в надзвичайно цікавому житті вісімнадцятого сторіччя, належали й Спереллі. Урбанізм, аттикізм, [55]любов до вишуканості, потяг до незвичайних студій, до естетичних дивовиж, археологічна манія, витончена галантність були в домі Спереллі спадковими якостями. Один із них, Алессандро Спереллі, 1466 року подарував Федеріґо Арагонському, синові неаполітанського короля Фердинандо й братові Альфонсо, дюка Калабрійського, манускрипт, що містив деякі поезії «менш грубих» стародавніх тосканських авторів, які Лоренцо Медічі обіцяв опублікувати в Пізі в ́65 році. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественної Симонетти, разом із вченими свого часу, меланхолійну латинську елегію, наслідуючи Тибулла. Ще один Спереллі, Стефано, в тому ж таки сторіччі, перебував у Фландрії, де жив розкішним життям, позначеним витонченою елегантністю посеред неймовірної бургундської пишноти; і там він залишився при дворі Карла Сміливого, поріднившись з однією фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованні ґоссарта; [56]і разом зі своїм маестро приїхав у 1508 році до Італії, в почті Філіпа Бургундського, посла імператора Максиміліана при папі Юлії Другому. Він оселився у Флоренції, де головна гілка його роду досі процвітала. У помічники він узяв собі маестро П’єро ді Козімо, [57]веселого й легкого живописця, сильного й гармонійного колориста, який полюбляв відтворювати своїм пензлем язичницькі легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але він витратив усе своє вміння на марні зусилля, намагаючись примирити свою примітивну готську освіту з найновішим духом Відродження. У другій половині сімнадцятого сторіччя родина Спереллі переселилася до Неаполя. Там у 1679 році такий собі Бартоломео Спереллі опублікував астрологічний трактат « De Nativitatibus ». [58]У 1720 році Джованні Спереллі подарував театрові оперу-буф під назвою «Фаустіна», а потім ліричну трагедію «Прокна». [59]У 1756 році Карло Спереллі надрукував книжку аматорських віршів, у яких слова, наповнені хіттю, римувалися з елегантними наслідуваннями Горація, які були тоді в моді. Найкращим поетом був Луїджі, чоловік витонченої галантності при дворі короля-витівника й королеви Кароліни. [60]Він складав вірші з певним меланхолійним і лагідним епікуреїзмом, досить акуратно. Він кохав жінок з аматорським мистецтвом і мав безліч пригод, деякі з них були знаменитими, як-от пригода з графинею ді Честерфілд, чию смерть від сухот він оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегіях, ніжних, хоч і трохи квітчастих.