Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

«Господи, поєднай розум подружжя і наповни їхні серця щирою дружбою. Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо її стало ярмом любові і миру, щоб лоно її стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дітей своїх до третього і четвертого коліна і дожило до щасливої старості».

Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлотті довгі листи і рвав їх. Декілька малозначущих записок, які я отримав від неї, стали моїм талісманом; у думках моїх Шарлотта завжди була поряд зі мною: зграбна, ніжна, вона, мов сильфіда, супроводжувала мене, очищаючи мої помисли. Всі мої здібності були присвячені їй: вона була осереддям, куди прагнув мій дух, як прагне кров до серця; вона відвертала мене від усього, бо я постійно порівнював усе з нею і вона незмінно виявлялася вищою. Пристрасть непідробна і нещасна – отруєна закваска, яка ховається на самому денці душі і може зіпсувати навіть хліб ангелів.

Місця, де я побував разом із Шарлоттою, години, проведені з нею, слова, якими ми обмінялися, закарбувалися в моїй пам’яті: я бачив усмішку судженої, я благоговійно торкався її темного волосся, я притискав її прекрасні руки до своїх грудей, так само як і ланцюжок з лілій, який з радістю носив би на шиї. Як би далеко не заносила мене доля, білорука Шарлотта завжди була зі мною. Я відчував її присутність, як відчувають уночі запах невидимих у темряві квітів.

Після від’їзду Енгана я став ще більш самотнім, ніж був раніше, ніщо не заважало мені не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарів, дороги, церкви, де б я не побував.

Мене вабили безлюдні куточки, зарослі бур’яном двори, рів, що нащетинився чортополохом; я любив закинуті місця: люди оминали їх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон. Підперши голову рукою, я дивився на запустілу природу; коли це тяжке видовище занадто пригнічувало мене, на допомогу мені поспішав спогад про Шарлотту; я був як той паломник, що прийшов до безлюдних околиць гори Сінай і почув спів солов’я.

У Лондоні поведінка моя всіх здивувала. Я ні на кого не дивився, нікому не відповідав, не розумів, про що зі мною говорять: мої старі товариші висловлювали припущення, що я збожеволів.

Що сталося в Бангеї після мого від’їзду? Що трапилося з цією родиною, якій я приніс радість і завдав горя?

Не забувайте, що нині я посол при дворі Георга IV і описую те, що трапилося зі мною в Лондоні 1795 року, в Лондоні 1822 року.

Справи змусили мене на тиждень перервати свою розповідь, та сьогодні я знов беруся за перо. Недавно одного дня відразу по обіді мій слуга доповів мені, що перед моїм будинком зупинилася карета і якась пані-англійка просить прийняти її. Оскільки на своєму суспільному терені я узяв собі за правило нікому не відмовляти, я сказав: «Запрошуй».

Я сидів у себе в кабінеті, лакей доповів про леді Салтон; я побачив пані в жалобному одязі; її супроводжували два вродливі хлопчики, також у жалобі: один років шістнадцяти, другий – чотирнадцяти. Я зробив крок назустріч іноземній гості; вона так хвилювалася, що ледве трималася на ногах. Її голос здригнувся, коли вона запитала: «Mylord, do you remember me? – чи ви впізнаєте мене?» Так, я впізнав міс Айвз! Роки, що промайнули над її головою, не торкнулися її весни. Я взяв її за руку, всадовив і сів поряд. Я не міг говорити; в моїх очах стояли сльози; крізь ці сльози я мовчки дивився на неї; по тому, що я відчував, я розумів, як глибоко кохав її. Нарешті я опанував себе і, своєю чергою, запитав: «А ви, добродійко, чи впізнаєте ви мене?» Вона підвела очі і замість відповіді кинула на мене погляд і радісний, і сумний, подібно до давнього спогаду. Я не відпускав її руки. Шарлотта сказала: «Я ношу жалобу по матусі. Батько помер кілька років тому. Ось мої діти». Сказавши ці слова, вона відняла руку і відкинулася в кріслі, притиснувши хусточку до очей.

Помовчавши, вона вела далі: «Мілорде, я говорю зараз з вами мовою, якої ви навчали мене в Бангеї. Я боюся: вибачте мені. Мої діти – сини адмірала Салтона, за якого я вийшла заміж через три роки після того, як ви покинули Англію. Але сьогодні я занадто схвильована, щоб вдаватися в подробиці. Дозвольте мені прийти ще раз». Подаючи їй руку, щоб провести до карети, я запитав, де вона живе. Шарлотта тремтіла, і я притиснув її руку до свого серця.

Назавтра я вирушив до леді Салтон; вона була сама. Ми зараз же заходилися, перебиваючи, розпитувати одне одного. «А пам’ятаєте?» – і за цими запитаннями поставало ціле життя. З кожним «А пам’ятаєте?» ми вдивлялися одне в одного; ми шукали на наших обличчях сліди часу, які невблаганно відмірюють відстань від початкової точки і позначають довжину пройденого шляху. Я запитав Шарлотту: «Як ваша матуся повідомила вам, що…» Шарлотта зашарілася і жваво перебила мене: «Я приїхала до Лондона, щоб просити вас потурбуватися про дітей адмірала Салтона: старший хотів би поїхати до Бомбея. Пан Каннінґ, призначений генерал-губернатором обох Індій, ваш друг; він міг би взяти мого сина з собою. Я буду вельми вдячна, я б так хотіла завдячувати саме вам щастям свого первістка». Вона зробила наголос на останніх словах.