Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

З усіх випробувань, що випали на мою долю, це було найбільш нищівним і суворим. Я впав до ніг пані Айвз, я обсипав її руки поцілунками й окропив сльозами. Вона гадала, що я плачу з щастя, і заплакала з радощів. Вона простягла руку, щоб смикнути за шнурок дзвінка; вона хотіла покликати чоловіка і доньку. «Облиште! – вигукнув я. – Я одружений!» Вона знепритомніла.

Я вийшов і, не заходячи до своєї кімнати, пішки подався до Бекклза. Звідти я на поштових виїхав до Лондона, написавши пані Айвз листа, копії якого, на жаль, не зберіг.

У грудях моїх живе найсолодший, найніжніший, найтепліший спогад про цю подію. Родина пана Айвза – єдина, що бажала мені добра і прийняла мене по-справжньому щиро ще до того, коли я прославився. Бідний, безвісний вигнанець, не спокусник, не красень, я міг віднайти упевненість у завтрашньому дні, вітчизну, чарівну дружину, здатну вилікувати мене від самоти, матір, яка красою майже не поступалася доньці і могла замінити мою стару матусю, освіченого батька, вигадника і цінителя словесності, гідного зайняти місце мого рідного батька, якого відняло у мене небо; чим відплатив я за все це? Мені віддали перевагу, не плекаючи щодо мене ніяких ілюзій; отже, мене любили. Відтоді я тільки один раз у житті відчув прихильність, яка була достатньо величною, щоб вселити мені таку саму довіру. Що стосується опікування, яке мені траплялося відчувати згодом, я ніколи не знав напевно, чи, бува, не зовнішні причини, чи відгомін слави, чи інтереси партій, блиск літературної або політичної популярності були причиною цієї запобігливості.

Втім, одруження з Шарлоттою Айвз змінило б мою земну долю: схоронивши себе в одному з британських графств, я став би джентльменом-мисливцем, з-під мого пера не вийшло б ані рядка; більш того, я забув би рідну мову, адже починав уже писати й думати англійською. Чи багато втратила б моя вітчизна від мого зникнення? Якби я міг забути про те, що стало мені втіхою, я сказав би, що, залишившись в Англії, прожив би безліч днів спокійних, замість багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперія, Реставрація, розбрати й міжусобиці, що терзають Францію, – до всього цього мені було б байдуже. Мені не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дійсно я маю справжній талант і чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву моє життя? Чи переживуть мене мої твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному і заклопотаному зовсім іншими речами світі публіка, яка побажає мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часів, незрозумілим для нових поколінь? Чи не вважатимуть зневажливі нащадки мої думки, почуття, навіть мій стиль віджилими і нудними? Чи зможе моя тінь сказати, як сказала Данте тінь Верґілія: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пісні складав любимі» [42].

Повернення до Лондона не принесло мені спокою: я втікав від своєї долі, немов зловмисник від спогаду про свій злочин. Як, мабуть, прикро було родині, такій гідній моєї пошани, поваги, вдячності, почути подібну відмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вітала, прийнявши до свого родинного кола з патріархальною простотою, довірливістю і безоглядністю! Я уявляв собі засмучення Шарлотти, справедливі докори, якими могли обсипати і безумовно обсипали мене в домі Айвзів: адже, хоч би що там було, я дозволив собі піддатися потягу, знаючи, що не маю на те ніякого права. Невже я, сам не усвідомлюючи ганебність своєї поведінки, зробив боязку спробу спокусити дівчину? Втім, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядної людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втіхи, свідомо приреченої на ганьбу моєю ж власною поведінкою, я у будь-якому випадку прирік би предмет своїх домагань на муки, хай то розкаяння совісті чи терзання болю.

Ці гіркі роздуми породжували в моїй душі інші почуття, сповнені не меншої гіркоти: я проклинав своє одруження, яке, як думалось моєму заблуканому, скаламученому розуму, змінило мою долю і позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача і романтичні уявлення про свободу зробили б шлюб з міс Айвз таким само обтяжливим для мене, як і узи менш тісні.

Лише один образ, незатьмарений і привабливий, який, хоча й навіював глибоку печаль, однак жив у моєму серці, – образ Шарлотти; врешті-решт лише він один примиряв мене з долею. Мені сто разів хотілося повернутися до Бангею, але не переступати поріг дому родини, яку я образив, а, зачаївшись коло узбіччя дороги, підстерегти Шарлотту, увійти слідом за нею до храму, де чекав нас якщо і не спільний вівтар, то спільний Бог, і з Божого попуску вдихнути в серце цієї жінки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весільного благословення, які я міг би почути з вуст пастора в цьому храмі: