Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Здобуваючи освіту, люди нижчих станів пізнають таємну рану, що підточує безбожний громадський порядок. Надзвичайно велика невідповідність умов життя та розміру статків могла бути терпима лише тому, що була прихованою; варто було цій невідповідності стати очевидною, і суспільство зазнало смертельного удару. Відродіть, якщо зможете, аристократичні вигадки; спробуйте переконати простолюдина, який навчився грамоти і перестав вірити в Бога, сіромаху, який тепер так само освічений, як і ви, – спробуйте переконати його, що він мусить терпіти лиха, в той час як його сусід має прибуток у тисячу разів більший, ніж йому, сусідові, потрібно: найменше, що вам доведеться зробити для досягнення своєї мети, – це вбити бідняка.

Коли пару буде остаточно поставлено на службу людині, коли, об’єднавшись з телеграфом і залізницями, вона знищить відстані, то перевозити можна буде не тільки товари, але й ідеї, які знов окриляться. Коли податкові та торговельні перешкоди між різними державами будуть зруйновані, як вони вже зруйновані між різними провінціями однієї держави; коли різні країни в повсякденному побуті закладуть підмурівки єдності народів, як тоді зможете ви воскресити колишній спосіб існування порізненого?

З іншого боку, не менше, ніж розквіт тваринної природи, суспільству загрожує наступ духу; припустіть, що численні й різноманітні машини замінили ручну працю; припустіть, що матерія – єдиний і загальний найманий працівник – прийшла на зміну землеробам і челяді: чим займете ви незайнятий роботою рід людський? В яке русло спрямуєте пристрасті, що втратили поживу одночасно з розумом? Тіло підтримує свої сили фізичною працею; коли припиняється важка робота, сила зникає; ми станемо схожі на ті азіатські народи, що підкоряються першому ж завойовникові, не здатні захиститися від руки, озброєної булатом. Отже, тільки праця – запорука свободи, бо праця дарує силу: зніміть із синів Адамових стародавнє прокляття, і вони помруть рабами: «In sudore vultus tui, vesceris pane» [123]. Боже прокляття входить у таїну нашої долі: людина є рабом не стільки свого поту, скільки своїх думок; так, випробувавши всі форми суспільного устрою, пізнавши різні цивілізації, увірувавши в невідомі удосконалення, ми повертаємося до вихідної точки – до істин Святого Письма.

Під владою нашої восьмисотрічної монархії Франція була осередком розуму, довговічності та спокою Європи. Позбувшись цієї монархії, Європа одразу схилилася до демократії. Рід людський, невідомо для чого: всезагального блага чи зла, здобув незалежність; монархи-опікуни мали блага, належні їм за опіку; досягнувши повноліття, народи стверджують: вони більше не потребують поводирів. Від часів царя Давида і до сьогодні народи закликали государів: настає ера, коли покликані будуть народи. Швидкоплинні дрібні винятки: грецькі республіки, карфагенська, римська республіка з її рабами – не спростовують того факту, що в давнину правилом були держави монархічні. Сьогодні все сучасне суспільство, позбувшись заслону в особі французьких королів, прощається з королівською владою. Господь, щоб прискорити падіння монархії, віддав скіпетр у різних країнах у руки немічних старих, дівчаток, що ледве вийшли з колиски, наречених у вінчальному вбранні: саме цим беззубим левам, левам без пазурів, немовлятам і дівчатам на виданні змушені підкорятися зрілі люди в нашу епоху безвір’я.

Найсміливіші принципи проголошуються перед лицем монархів, що вважають, ніби вони в безпеці за потрійною стіною ненадійної варти. Демократія затоплює їх; вони піднімаються все вище й вище, з першого поверху під самий дах свого палацу, звідки викинуться через слухові віконця, сподіваючись урятуватися плавом.

При цьому зверніть увагу на дивну суперечність: поліпшується матеріальний добробут, відбувається духовний розвиток, а народи, замість того щоб цим користуватися, хиріють; у чому тут річ?

У занепаді моральності. В усі часи вчинялися злочини, але вчинялися зовсім не холоднокровно, як у наш час, коли релігійне почуття втрачене. Сьогодні злочини вже не викликають обурення, вони здаються ознакою часу; якщо у давнину їх засуджували, то тільки тому, що предки наші, як сміють стверджувати наші сучасники, недостатньо пізнали людину; тепер же злочини вивчають, їх випробовують горнилом, щоб побачити, чим вони можуть бути корисні, – так хімік шукає речовини для дослідів на звалищі. У розбещеності духу, набагато більш руйнівній, ніж розбещеність почуттів, вбачають неминуче зло; вона вже не є пороком окремих людей, а всього суспільства. З’явилися люди, яких принижує усвідомлення того, що в них також є душа, що за порогом земного життя на них чекає якесь інше; якби вони не змогли стати вище над слабкодухістю наших батьків, то вважали б, що їм бракує твердості, сили і генія; вони приймають небуття, або, якщо хочете, сумнів, як факт, можливо, прикрий, але такий, що є незаперечною істиною. Що й казати, тупість нашої гордині гідна захоплення!