Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Рід людський ділиться на дві нерівні частини: люди смерті, її улюбленці, обрана паства, здатна воскреснути; люди життя, її пасинки, натовп, що йде в небуття, щоб не воскреснути вже ніколи. Недовге існування цих останніх зводиться до імені, репутації, посади, багатства; їхня слава, їхня влада, їхня могутність зникають разом з ними; не встигнуть зачинитися двері їхньої вітальні і закритися віко їхньої домовини, як згортається і книга їхньої долі. Так сталося і з паном де Талейраном; мумія його, перш ніж зійти в могилу, промайнула в Лондоні, як посланниця нашої нинішньої монархії-трупа.

Пан де Талейран зрадив усі уряди і, повторюю, не привів до влади і не позбавив влади жоден з них. Він ніколи не мав справжньої могутності, якщо розуміти обидва ці слова без лукавства. Дрібним рядовим успіхам, таким звичайним в аристократичному житті, не перейти могильної межі. Зло, що не супроводжується жахливою катастрофою, зло, скупо відмірюване рабом, який грішить, аби зробити послугу господареві, – всього лише підлість. Лестячи злочину, порок робиться його лакеєм. Уявіть пана де Талейрана бідним і невідомим плебеєм, наділеним на додаток до аморальності лише незаперечною салонною дотепністю, – без сумніву, у цьому випадку ніхто не звернув би на нього ніякої уваги. Якби пан де Талейран не був зледащілим вельможею, одруженим священиком, абатом-розстригою, чи варто було б про нього говорити? Репутацією і успіхами він зобов’язаний цим трьом вадам.

Своє вісімдесятирічне життя прелат увінчав жалюгідною комедією: спочатку, щоб показати, на що він здатний, він виголосив в Інституті похвальне слово тупоумному німцеві, якого зневажав. Хоча ми нині й пересичені видовищами, повитріщатися на явлення великої людини зібрався цілий натовп; незабаром він помер, як Діоклетіан, виставивши свою смерть перед людські очі. Роззяви спостерігали за тим, як у смертну годину цю на три чверті зогнилий князь, з незагойною виразкою в боці, з головою, звислою на груди, незважаючи на пов’язку, що підтримує її, вів нескінченний торг за своє примирення з небом за посередництва своєї племінниці, яка, граючи давно відрепетирувану роль, допомагала йому задурювати простодушного священика і невинну дівчинку: після впертого опору він, уже втративши дар мови, підписав (а можливо, так і не підписав) відречення від своєї давнішньої присяги, проте не виявив найменшого розкаяння, не виконав останнього обов’язку християнина, не покаявся в аморальних і скандальних діяннях, зроблених ним. Ніколи ще гординя не виглядала такою жалюгідною, захоплення – таким безглуздим, благочестя – таким безпомічним: обережні римляни ніколи не відступалися від колишніх помилок публічно – і мали слушність.

Пан де Талейран був уже давно покликаний на вищий суд і засуджений заочно; смерть шукала його від імені Господа і нарешті наздогнала. Щоб ретельно вивчити його життя, настільки ж порочне, наскільки життя пана де Лафаєта було праведним, треба було б перебороти огиду, яку я перемогти не в змозі. Люди в болячках нагадують останки повій: виразки так сточили їхнє тіло, що неможливо зробити розтин. Французька революція – могутній політичний ураган, що зруйнував старий світ: убоїмося, як би нас не наздогнав ураган куди страшніший, убоїмося, як би поганий бік цієї революції не зруйнував нашу моральність. Що сталося б із родом людським, якби люди вправлялися у виправданні звичаїв, гідних осуду, якби вони силкувалися надихнути нас огидними прикладами, намагалися видати за успіхи доби, за воцаріння свободи, за глибину генія діяння натур низьких і жорстоких? Не сміючи обстоювати зло під його власним ім’ям, люди вдаються до вивертів: остерігайтеся прийняти цю тварюку за духа темряви, це ангел світла! Будь-яка потворність гарна, будь-яка ганьба почесна, будь-яка мерзотність піднесена; будь-який порок гідний захоплення. Ми повернулися до того матеріального язичницького суспільства, де будь-яке юродство мало свій вівтар. Геть ці боязливі, брехливі, злочинні похвали, які затуманюють суспільну свідомість, розбещують молодь, відбирають мужність у порядних людей, ображають доброчесність і, немов римський солдат, плюють в обличчя Христові!

‹Смерть Карла X›

Я розпочав писати ці «Записки» у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року; я закінчую перечитувати і виправляти їх у Парижі; сьогодні 25 вересня 1841 року: отже, вже двадцять дев’ять років одинадцять місяців і двадцять один день я таємно складаю їх, і далі випускаючи в світ інші свої книги, стаючи свідком революцій і терплячи випробування долі. Рука моя втомилася: дай Боже, щоб вона не тяжіла над напрямом моїх думок, які, я впевнений, так само прямі і запальні, як і на початку шляху! У мене був намір додати до моєї тридцятирічної праці загальний висновок: як я вже не раз говорив, я збирався описати світ, яким він був, коли я увійшов у нього, і яким він став, коли настав час мені його покинути. Але переді мною пісочний годинник, я бачу руку, яка колись увижалася морякам над хвилями під час корабельної аварії: рука ця робить мені знак поспішати, тому я зменшу розміри картини, не упускаючи нічого істотного.