Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Ось чим пояснюється зубожіння суспільства і звеличування окремої людини. Якби моральне почуття зростало одночасно з розвитком розуму, вони врівноважували б одне одного і людство вдосконалювалося б, не знаючи тривог, але виходить зовсім навпаки: здатність розрізняти добро і зло зменшується у міру того, як набирає силу розум; совість зіщулюється у міру того, як розпрямляють крила ідеї. Так, суспільство загине: свобода, яка могла врятувати світ, зачахне без допомоги релігії; порядок, який міг забезпечити спокійне життя, не буде тривким, бо на нього наступає анархія. Царська порфіра, яка ще недавно додавала моці, відтепер стане джерелом нещасть: ніхто не врятується, крім тих, хто, як Христос, народжений на соломі. Коли ріжок протрубив відродження народу і государів викопали з могил у Сен-Дені, коли, вигнані зі своїх зруйнованих гробниць, вони чекали плебейського поховання, на цей страшний суд віків прийшли лахмітники: вони почали порпатися в останках, що вціліли після першого грабежу. Королів там уже не було, але королівська влада ще залишалася: вони вирвали її з черева часу і кинули до кошика з покидьками.

Що стосується старої Європи, то життя її скінчене. Чи більше надій має молода Європа? Сучасний світ, світ, що позбувся влади, даної Богом, схоже, перебуває поміж двох неможливостей: неможливістю минулого і неможливістю майбутнього. І не думайте собі, як роблять деякі люди, мовляв, якщо зараз нам погано, з цього зла рано чи пізно виросте добро; закони не владні над людською природою, зіпсутою в своїй основі. Наприклад, надлишок свободи веде до деспотизму; але надлишок тиранії веде тільки до тиранії, яка, принижуючи нас, в той же час позбавляє самостійності: Тиберій не повернув Рим до республіки, він лише залишив йому у спадок Калігулу.

Не бажаючи подивитися правді в очі, люди просто заявляють, що десь у лоні часу, можливо, криється політичний устрій, якого ми не помічаємо. Хіба прекрасні генії старовини і взагалі всі люди тієї епохи могли уявити собі суспільство без рабів? Але ось воно, живе, ми бачимо це на власні очі. Кажуть, ніби ця цивілізація, що народжується, піде роду людському на користь; я сам висловлював таку думку: проте хіба не існує небезпеки, що окремій людині вона зашкодить? Ми зможемо стати працелюбними бджолами, які разом займатимуться виробництвом меду. У матеріальному світі люди об’єднуються для роботи, співтовариство трудівників іде різними шляхами і швидше приходить до мети; спільними зусиллями люди побудують піраміди, вивчивши кожен свій предмет, зроблять відкриття в науках, дослідять всі куточки фізичного всесвіту. Але чи точно такі самі справи в світі моральному ? Скільки б не об’єднували свої зусилля тисячі голів, їм ніколи не скласти шедевра, який сам собою створив Гомер.

Було сказано, що місто, всі мешканці якого будуть порівну наділені і майном, і освіченістю, явить поглядам Божества картину, що перевершує ту, яку являли міста наших батьків. Нині всіх охопило безумство: люди прагнуть привести народи до одноманітності і перетворити рід людський в одну-єдину людину; хай так, але, набуваючи загальних рис, чи не втратять люди цілу низку власних почуттів? Прощавай, тиха домівка; прощавай, краса життя родинного; серед усіх цих білошкірих, жовтошкірих, чорношкірих створінь, які називаються вашими співвітчизниками, ви не знайдете брата, якому зможете кинутися в обійми. Невже не було нічого щирого в колишньому житті, в тому маленькому клаптику землі, який ви бачили з обрамленого плющем вікна? За горизонтом ви розпізнавали якісь невідомі країни, про які вам розповідав перелітний птах, єдиний подорожній, якого ви зустріли по осені. Яким щастям було усвідомлювати, що довколишні горби вічно поставатимуть перед вашим поглядом, що під їх покровом ви зустрінете друзів і коханих, що нічні шерехи навколо вашого притулку будуть єдиними звуками, слухаючи які ви засинатимете, що ніщо ніколи не потривожить самоти вашої душі, що ви завжди знайдете там думки, які чекають на вас, щоб продовжити звичну розмову. Ви знали, де народилися, знали, де вас поховають; заходячи до лісу, ви могли сказати деревам:

Для того щоб рости, людині не обов’язково подорожувати; вона носить нескінченність у собі. Певний звук, що вирвався з ваших грудей, не знає перешкод; він знаходить відгук у тисячі душ: і той, у кому ця мелодія не звучить, марно проситиме її у світового простору. Присядьте на стовбур поваленого дерева в лісовій гущавині: якщо в глибокому забутті самого себе, в нерухомості, у тиші ви не відчуєте нескінченності, марно шукати її на берегах Ґанґу.