Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Перебування в Сент-Пелажі спричинило панові Каррелю шкоду: ув’язнений разом з гарячими головами, він боровся з їх ідеями, розпікав їх, лаяв, благородно відмовлявся славити 21 січня, але в той самий час страждання дратували його розум, і під дією софізмів, що їх він чув од прихильників убивства, розум його схибнувся.

Матері, сестри, дружини цих юнаків приходили вранці допомогти їм по господарству. Одного разу, проходячи темним коридором, який вів до камери пана Карреля, я почув із сусідньої камери божественний голос: жінка сліпучої краси, без капелюха, простоволоса, сидячи на краю вбогого ложа, латала лахміття в’язня, який стояв навколішки і здавався бранцем не так Філіпа, як жінки, до чиїх ніг він був прикутий.

Вирвавшись із полону, пан Каррель не раз відвідував мене в свою чергу. За кілька днів до фатальної години він приніс мені номер «Насьйональ» зі своєю статтею про мій «Досвід про англійську літературу», де він з надмірними похвалами цитує сторінки, що вінчають цей «Досвід». Після його смерті мені передали цю статтю, цілком написану його рукою, і я зберігаю її як запоруку його дружби. Після його смерті! – які слова я вивів, не усвідомлюючи їх змісту!

Незважаючи на те що дуель є неодмінним доповненням до законів, які не враховують óбраз, що зачіпають честь, вона жахлива, особливо якщо кладе край життю, повному надій, і позбавляє суспільство одного з тих виняткових людей, що є плодом вікового розвитку ідей і подій. Куля вбила Карреля в тому лісі, де поліг герцог Енгієнський: тінь онука великого Конде стала секундантом прославленого плебея і забрала його із собою. Цей лиховісний ліс двічі викликав у мене сльози; принаймні мені нема в чому собі дорікнути: оплакуючи обидва ці нещастя, я не зрадив своїх прихильностей і своєї скорботи.

Пан Каррель, якому й на думку ніколи не йшла смерть перед іншими дуелями, цього разу подумав про неї: всю ніч він писав останні розпорядження, немов заздалегідь знав результат поєдинку. О восьмій годині ранку 22 липня 1836 року, жвавий і повороткий, він вирушив під той покров, де в цей час пустують косулі.

Ставши на відміряній відстані, він швидко йде вперед і стріляє, за звичаєм нічого не боячись; адже він, здавалося, вважав будь-яку небезпеку недостатньо грізною. Коли друзі проносили його, смертельно пораненого, повз супротивника, також пораненого, він запитав: «Вам дуже боляче?» Арман Каррель був такий же співчутливий, як і безстрашний.

Я дізнався про нещастя 22-го числа пізно ввечері; на ранок я вирушив у Сен-Манде: друзі пана Карреля були надзвичайно стривожені. Я хотів увійти, але хірург сказав, що моя присутність може надто схвилювати хворого і згасити слабкий промінь надії. Я відійшов, охоплений скорботою. Наступного дня, 24-го, я збирався знову вирушити в Сен-Манде, коли Іасент, якого я послав уперед, повідомив, що нещасний юнак помер о пів на шосту в страшних муках: юне життя відчайдушно боролося зі смертю.

Похорон відбувся у вівторок 26-го. З Руана приїхали батько і брат пана Карреля. Я застав їх у маленькій кімнатці разом з трьома чи чотирма близькими друзями людини, чию смерть ми оплакували. Вони обійняли мене, і батько пана Карреля мовив: «Арман був готовий стати християнином, як його батько, мати, брати і сестри: стрілці залишалося пройти всього кілька поділок, щоб повернутися в початкову точку». Я ніколи не перестану шкодувати, що не побачив Карреля на смертному одрі: я доклав би всіх зусиль для того, щоб в останню годину стрілка пробігла відстань, що відокремлює її від миті, коли торжествує християнство.

Арман Каррель не був таким безбожником, як зазвичай думають; він вагався; коли тверда невіра змінюється нерішучістю, це означає, що людина готова увірувати. За кілька днів до смерті він говорив: «Я віддав би все життя в цьому світі, щоб повірити у світ інший». Повідомляючи про самогубство пана Сотле, він написав енергійні слова:

«Я міг уявити собі, як життя моє підходить до цієї миті, швидкої, як блискавка, миті, коли зір, рух, голос, почуття покинуть мене, коли останні сили мого духу зіллються в ідею: я вмираю; але до тієї хвилини, тієї секунди, що настане услід за цим, я завжди почував нез’ясовну огиду; уява моя незмінно відмовлялася її зрозуміти. Глибини пекла в тисячу разів менш страшні, ніж ця вселенська невпевненість:

Я помічав у всіх людей, хоч яка була б сила їх характеру і віри, однакову неможливість піти далі свого останнього земного враження; від цієї думки всі вони втрачали розум, немов у кінці шляху на них чекала прірва завглибшки десять тисяч футів. Люди женуть від себе це жахливе видіння, коли йдуть на дуель, у бій чи в море; можна навіть подумати, ніби вони не дорожать життям; вони йдуть уперед з упевненими, спокійними, ясними обличчями, але це тому, що уява малює їм не смерть, а успіх; це тому, що розум заполоняють не так небезпеки, як засоби їх уникнути».