Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

В останню годину, забувши заразом і свої політичні мріяння, і романи свого життя, він забажав спочивати на кладовищі Пікпюс біля своєї доброчесної дружини: смерть усе повертає на круги своя.

У Пікпюсі поховані жертви революції, початої паном де Лафаєтом; там стоїть каплиця, де не вмовкають заупокійні молитви. Я ховав там пана герцога Матьє де Монморансі, товариша пана де Лафаєта по Установчих зборах; коли домовину на мотузках опускали в могилу, він повернувся набік, немов упокоєний в ньому християнин підвівся, аби ще раз помолитися.

Коли ховали пана де Лафаєта, я стояв у натовпі на розі вулиці Гранж-Бательєр: бульвар тут іде вгору; на найвищій точці катафалк зупинився; у світлі швидкоплинного сонячного променя він виблискував золотом, підносячись над касками і зброєю, потім знову в’їхав у тінь і зник з очей.

Натовп розійшовся; знову стало чути, як торговки солодощами пропонують свої вафельні трубочки, знову стало видно, як продавці іграшок ходять туди й сюди зі своїми паперовими вітряками, що крутяться від того ж вітру, який колихав пір’я жалобної колісниці.

На засіданні палати депутатів 20 травня 1834 року голова сказав: «Славне ім’я генерала Лафаєта увійде в нашу історію… Висловлюючи вам співчуття всієї палати, я долучаю до них, дорогий побратиме (Жорж де Лафаєт), запевнення в моїй особистій прихильності». Після цих слів писар додає в дужках: ( Сміх у залі ).

Ось кінець одного з найсуворіших життів: «Сміх у залі!» Що залишається після смерті найбільших людей? Сірий плащ і солом’яний хрест, як на тілі герцога де Гіза, вбитого у Блуа.

На моїх очах за два кроки від глашатая, що за одне су продавав біля ґрат палацу Тюїльрі повідомлення про смерть Наполеона, два шарлатани розхвалювали своє зілля; а в «Монітері» від 21 січня 1793 року я прочитав після розповіді про страту Людовіка XVI такі слова:

«Через дві години після страти ніщо в Парижі не нагадувало про те, що тому, хто ще недавно був головою нації, відтято голову як злочинцю». Далі красувалося оголошення: «“Амбруаз”, комічна опера».

Останній герой драми, що розігрувалася протягом п’ятдесяти років, пан де Лафаєт весь цей час не сходив зі сцени; у фіналі грецької трагедії хор оповіщає мораль п’єси: «Скорботних днів остаток уявляючи…» [117]І я, глядач, сидячи в порожній залі з покинутими ложами й погашеними вогнями, залишаюся єдиною людиною своєї доби, хто в німій тиші ночі не зводить очей з опущеної завіси.

Арман Каррель загрожував майбутньому Філіпа, як генерал де Лафаєт переслідував його минуле. Ви знаєте, за яких обставин я познайомився з паном Каррелем; з 1832 року я не переривав стосунків з ним аж до того дня, коли мені довелося проводжати його на кладовище Сен-Манде.

Арман Каррель був засмучений; він починав побоюватися, що французи не здатні до розумного поводження зі свободою; у душі його жило якесь передчуття, що довго він не проживе: вважаючи життя штукою ненадійною і не дорожачи ним, він був завжди готовий поставити його на карту. Якби він загинув на дуелі з молодим Лаборі через Генріха V, смерть його мала б принаймні піднесену причину і стала піднесеним видовищем; ймовірно, похорон його був би ознаменований кривавими ігрищами; він пішов від нас через нікчемну сварку, що не варта була навіть волоска з його голови.

‹Листування Карреля і Шатобріана›

Пана Карреля посадили до в’язниці Сент-Пелажі; я відвідував його там два чи три рази на тиждень: я заставав його біля заґратованого вікна. Він нагадував мені свого сусіда, молодого африканського лева із Зоологічного саду: завмерши перед прутами клітки, син пустелі обводив сумним блукаючим поглядом простір за межами своєї в’язниці; було видно, що жити йому залишилося недовго. Ми з паном Каррелем виходили на прогулянку: слуга Генріха V і ненависник королів міряли кроками вогкий, похмурий, тісний двір-колодязь, обнесений високими стінами. У дворі гуляли й інші республіканці: ці палкі молоді революціонери з вусами і бородами, довговолосі, у тевтонських або грецьких головних уборах, з блідими обличчями, суворими поглядами і грізним виглядом, були схожі на душі, що перебувають у Тартарі, перше ніж з’явитися на світ; вони ще тільки готувалися вступити в життя. Убрання цих юнаків діяло на них, як мундир на солдатів, як закривавлений хітон Несса на Геракла: то був світ, прихований за сучасним суспільством, мстивий світ, що змушує тремтіти.

Вечорами вони збиралися в камері їх ватажка Армана Карреля; вони говорили про те, що їм доведеться зробити після приходу до влади і про необхідність кровопролиття. Вони сперечалися про великих громадян Терору: одні – прибічники Марата – були атеїстами і матеріалістами; інші – прихильники Робесп’єра – поклонялися цьому новому Христу. Хіба святий Робесп’єр не сказав у своїй промові, присвяченій Верховній Істоті, що віра в Бога «дає сили не боятися знегод» і що «невинні жертви на ешафоті змушують бліднути тирана на тріумфальній колісниці»? Лицемірство ката, який з розчуленням розмірковує про Бога, про знегоди, про тиранію, про ешафот, щоб переконати людей, що сам він убиває лише злочинців, і до того ж убиває з доброчесності; передбачливість лиходія, який, бачачи, що час розплати близький, заздалегідь стає в позу Сократа перед суддею і намагається настрахати меч, загрожуючи йому своєю невинністю.