Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Змусити пані Санд змінити віру може тільки проповідь того місіонера з лисим черепом і сивою бородою, що зветься Час. Не такий суворий голос привертає нині слух поета. Втім, я переконаний, що талант пані Санд має корінь почасти в розбещеності; скромність зробила б її пересічною. Інша річ, якби вона завжди залишалася в святилищі, куди немає входу чоловікам; сила кохання, стримана і схована під покровом невинності, добула б із її грудей добропристойні мелодії, де жіноче начало злите з ангельським. Хай там як, сміливі вчення, сластолюбні звичаї – поле, ще не оброблене дочками Адамовими; віддане в жіночі руки, воно дало урожай невідомих квітів. Дозволимо пані Санд творити небезпечні дива, поки не настали холоди; коли виявиться, що «суне злючая зима», їй буде вже не до пісень, а поки доведеться нам змиритися з тим, що, не така легковажна, як коник, вона запасається славою, чекаючи того часу, коли не стане задоволення. Мати Мусарії говорила їй: «Тобі не вічно буде шістнадцять. Чи завжди пам’ятатиме Херей про свої клятви, сльози і поцілунки?» ( Лукіан . Розмови гетер, VII.)

Утім, не одну жінку спокусили і немов викрали її юні роки; ближче до осені, повернувшись до материнського вогнища, жінки ці додавали до своєї кіфари струну сувору або жалісливу, щоб дати слово вірі або горю. Старість – нічна мандрівниця; земля від неї прихована, вона розрізняє лише ясне небо над головою.

Я не бачив пані Санд ні в чоловічому костюмі, ні в блузі горця з дорожньою палицею в руці; я не бачив, як вона п’є з вакхічної чаші і курить, ліниво розвалившись на софі, немов султанша: ці природні чи набуті дивацтва не надали б їй у моїх очах більшої чарівності чи більшого генія.

Чи почуває вона особливе натхнення, коли видихає хмару диму, що огортає копицю її волосся? Чи вирвалася Лелія з мозку своєї матері з клубком диму, як гріх, за словами Мільтона, вийшов з голови грішного архангела з чорною хмарою? Не знаю, як стоїть справа на небесах, але тут, на нашій грішній землі, Немеада, Філа, Лаїса, дотепна Гнатена, не підвладна ні пензлю Апеллеса, ні різцю Праксителя Фріна, Леєна, що була коханою Гармодія, дві сестри, прозвані Сардинками за худорлявість і великі очі, Доріка, чиє густе волосся і пахучий наряд були освячені у храмі Венери, всі ці чародійки, що не кажи, обходилися пахощами Аравії. Втім, на боці пані Санд одаліски і молоді мексиканки, що танцюють із сигарою в роті.

Що означало для мене знайомство з пані Санд після моїх зустрічей з кількома жінками високого розуму і стількома жінками великої краси, цими дочками землі, які, подібно до пані Санд, говорили разом із Сапфо: «Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро // Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо, // Золотосяйна» [120]. Занурюючи мене то у світ вигадки, то у світ істини, авторка «Валентини» справляє на мене два цілковито різних враження.

Про світ вигадки я не говоритиму, бо, мабуть, уже не розумію його мови. Про світ справжній скажу таке: я, людина похилого віку, що має свої уявлення про порядність, як християнин найвище цінує несміливі жіночі чесноти, був надзвичайно пригнічений, бачачи, що стільки достоїнств віддано у владу марнотратного і невірного часу, який руйнує і втікає.

Навесні нинішнього, 1838 року я зайнявся «Веронським конгресом», який згідно зі своїми літературними зобов’язаннями мав оприлюднити: свого часу я вже згадував на сторінках моїх «Записок» про цю книгу. Одна людина покинула наш світ; аристократичний конвойний замикає низку могутніх плебеїв, що зійшли зі світу.

Я присвятив панові де Талейрану кілька слів, розповідаючи про свої діяння на політичній ниві, де я з ним зіткнувся. Нині, за чудовим висловом одного із стародавніх авторів, остання година цієї людини прояснила для мене все її життя.

Я мав стосунки з паном де Талейраном: бувши людиною честі, я, як можна помітити, зберігав йому вірність, особливо під час його суперечки з королем у Монсі, коли заради нього занапастив себе, причому зовсім даремно. Занадто простодушний, я співчував його знегодам і жалів його, коли Мобрей дав йому ляпаса. Був час, коли він добре-таки запобігав переді мною; як я вже говорив, він писав мені у Гент, називаючи мене «сильною людиною»; коли я жив в особняку на вулиці Капуцинів, він з бездоганною ввічливістю послав мені печатку Міністерства закордонних справ – різьблений талісман, виготовлений, безперечно, під його зіркою. Мабуть, саме тому, що я не зловживав його великодушністю, він став моїм недругом без жодного приводу з мого боку, якщо не рахувати деяких успіхів, яких я добився самостійно, не вдаючись до його допомоги. Слова пана де Талейрана переходили у світі з уст в уста, нітрохи не ображаючи мене, бо пан де Талейран нікого образити не міг; проте його нестриманість розв’язала мені руки, і, якщо він дозволив собі судити мене, я маю право відповісти йому тим самим.