Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Не обійшлося без комічного непорозуміння. Мушу з усією стриманістю і скромністю признатися в одній речі: що глибше життя моє поринає в мовчання, то більше навколо нього галасу. Сьогодні я не можу зупинитися в жодному готелі ні у Франції, ні за кордоном, щоб мене негайно не взяли в облогу. Для старої Італії я – поборник релігії; для молодої – поборник свободи; для влади я маю честь бути la Sua Eccelenza gia ambasciadore di Francia [114]у Вероні і в Римі. Італійки, геть усі красуні, допомогли індіанці Атала і маврові Абен-Гамету заговорити мовою Анжеліки і Чорного Аквілана. Тому до мене приходять школярі, старі абати у круглих скуфіях, дами, яким я вдячний за переклади і доброту, потім mendicanti [115], надто добре виховані, щоб припустити, що колишній посол так само бідний, як і вони.

Отже, мої шанувальники примчалися до готелю Трьох корон разом з натовпом, що зустрічав пані герцогиню Беррійську: вони загнали мене в куток біля вікна і завели урочисту промову, кінець якої звернули вже до Марії Кароліни. Від хвилювання обидва натовпи іноді збивалися з пантелику: мене називали Ваша Королівська Високість, а герцогиню, як вона мені розповіла, підносили за «Геній християнства»: ми обмінялися славами. Принцеса була в захваті від того, що їй приписали чотиритомну працю, а я був гордий від того, що мене прийняли за дочку королів.

Аж ось принцеса зникла: пішки, у супроводі графа Луккезі, вона вирушила поглянути на в’язницю, де знемагав Тассо; вона розумілася на в’язницях. Мати вигнаного сироти, юного спадкоємця Святого Людовіка, Марія Кароліна, вийшовши з фортеці Блай, шукає в місті Рене Французького в’язницю поета – епізод в історії людської долі і слави, що не має собі рівних. Празькі праведники сто разів проїхали б через Феррару, не забажавши такого, але пані Беррійська – неаполітанка, вона співвітчизниця Тассо, який говорив: «Io desiderio di Napoli, come l’anime ben disposte del paradiso – Я прагну Неаполя, як добромисні душі прагнуть раю».

Я був в опозиції і в неласці; ордонанси повільно зріли в палаці і спочивали у глибинах серця, даючи їх авторам таємну радість; на той час герцогині Беррійській потрапила на очі гравюра із зображенням співака Єрусалима у в’язниці. «Сподіваюся, – мовила вона, – що така ж доля чекає незабаром Шатобріана». Слова, сказані в добу благоденства; тепер у них не більше сенсу, ніж у словах, що зірвалися з язика під чаркою. Мені довелося опинитися разом з Madame у в’язниці Тассо після того, як, служачи їй, я сам побував у поліцейській в’язниці. Які піднесені почуття виявила благородна принцеса, якою повагою пошанувала мене, звернувшись до мене по допомогу після того, як кинула подібне побажання. Якщо вона переоцінила мої таланти, висловивши цю свою мрію, вона не помилилася в моєму характері, обдарувавши мене своєю довірою.

‹Герцогиня Беррійська добивається від Шатобріана згоди відвезти до Праги її лист із проханням надати їй декларацію про повноліття сина›

‹Шлях з Італії до Праги›

‹Переправа через Дунай; Вальдмюнхен›

На третій день після мого приїзду до Праги я вручив Іасенту листа до пані герцогині Беррійської; за моїми розрахунками, він мав застати її у Трієсті. У цьому листі мовилося, що королівська родина виїхала до Леобена, що на повноліття Генріха прибули молоді французи, але король вислизнув від них, що я бачив пані дружину дофіна, і вона порадила мені негайно вирушити до Карла X у Бутширад, що Mademoiselle я як слід не бачив, тому що їй трохи нездужається, що мене провели до неї в кімнату, де панував напівморок, бо віконниці були зачинені, і вона простягнула мені палаючу руку, благаючи мене врятувати їх усіх; що я вирушив у Бутширад, бачив пана де Блакаса і розмовляв з ним щодо декларації про повноліття Генріха V, що вночі мене провели до королівської почивальні; король дрімав і, коли я подав йому листа від пані герцогині Беррійської, здався мені настроєним категорично проти моєї найяснішої клієнтки; втім, короткий папір, що його я написав у зв’язку з повноліттям Генріха V, схоже, йому сподобався.

Лист закінчувався так:

«Не приховуватиму від Вас, пані, що справи наші зовсім не добрі. Наші вороги посміялися б, якби побачили, як ми сперечаємося один з одним за королівську владу без королівства, скіпетр, що обернувся на посох паломника і слугує нам у вигнанні, яке, мабуть, закінчиться дуже не скоро. Камінь спотикання полягає єдино у вихованні Вашого сина, проте я не бачу ніякої можливості його змінити. Я повертаюся в богадільню, до бідняків, яких опікує пані де Шатобріан; там я завжди буду у Вашому розпорядженні. Якщо коли-небудь Генріх опиниться цілком у Вашій владі і Ви, як і раніше, матимете бажання, щоб цей безцінний скарб був переданий до моїх рук, я вважатиму за щастя і честь присвятити йому решту моїх днів, але я міг би взяти на себе таку страшну відповідальність, лише здобувши цілковиту свободу вибору і думок, перебуваючи на незалежній землі, поза досяжністю абсолютних монархій».