Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

«І переповнилися кораблі зброєю, і запасами, і лицарями, і слугами, і віднесені були на борт екю, і ванти, і прапори, а з-поміж них дуже багато таких гарних. Ніколи і нізвідки не плив пишніший флот».

Ранок у Венеції нагадав мені також історію про капітана Оліва і Джульєтту, яку майстерно розповів Руссо:

«Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна; трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава, – брюнетка, років двадцяти, не більше. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого звуку її голосу було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона пильно дивиться на мене з хвилину, потім, вигукнувши: «Пресвята Діво! Ах! мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, впивається своїми губами в мої і стискає мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце; і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною. ‹…›

Вона сказала, що я дуже схожий на пана де Бремона, начальника тосканської митниці, що вона була до нестями закохана в цього Бремона і все ще палає до нього пристрастю, хоча й кинула його через дурість, і що вона хоче замінити його мною. Вона заявила, що кохатиме мене, бо їй це подобається, що я теж повинен кохати її доти, поки це їй не обридне, і що коли вона мене кине, я маю поставитись до цього так само покірливо, як поставився її любий Бремон. Сказано – зроблено…

Увечері ми провели її додому. Під час нашої розмови я побачив у неї на туалетному столику два пістолети. «О! – мовив я, взявши один з них, – яке незвичайне пуделко для мушок. Чи не можна дізнатися, навіщо це вам?»… Вона сказала мені з наївною гордістю, що надавала їй ще більшої чарівності: «Коли я прихильно ставлюся до людей, яких не люблю, то змушую їх платити за нудьгу, яку вони наганяють на мене, і це цілком справедливо. Я терплю їхні пестощі, але не хочу терпіти їхніх образ і не промахнуся, стріляючи в того, хто образить мене». Вже йдучи, я попросив її про зустріч наступного дня. Я не примусив себе чекати. Вона зустріла мене в vestito di confidenza [108]– у більш ніж легковажній спідній білизні, яка відома тільки в південних країнах і яку я не описуватиму, хоча й пам’ятаю дуже добре… Я й подумати не міг, які втіхи чекали на мене. Я вже розповідав про пані де Л…ж із захопленням, в яке іноді занурюють мене спогади про неї, але яка ж вона була стара, неприваблива і холодна в порівнянні з моєю Джульєттою! Не намагайтеся уявити собі красу і чарівність цієї спокусливої дівчини – ви все одно будете далекі від істини. Юні діви в монастирях не такі свіжі, красуні сералю не такі жваві, а райські гурії не такі спокусливі, як вона». Закінчилася ця пригода дикою витівкою Руссо і словами Джульєтти: «Lascia le donne et studia matematica» [109].

Лорд Байрон також віддавався у руки платних Венер: він наповнив палац Моченіго венеціанськими красунями, що ховалися, за його словами, під fazzioli [110]. Іноді, у припливі сорому, він утікав і проводив ніч на воді у своїй гондолі. Його улюбленою наложницею була Маргарита Коньї, прозвана за ремеслом свого чоловіка la Fornarina [111]: «Чорноволоса, статурна (це слова лорда Байрона), з венеціанською голівкою, чудовими чорними очима, двадцяти двох років від народження. Одного разу восени, коли я прямував на Лідо… мене заскочив сильний шторм… Коли ми на превелику силу дісталися додому, я побачив, що Маргарита стоїть на відкритих сходах Палаццо Моченіго, що спускаються до Великого каналу; у її великих чорних очах блищали сльози, а довге темне волосся, мокре від дощу, спадало на плечі і груди. Вона стояла, зневажаючи дощ і бурю; вітер розмаював її волосся і напинав одяг, навколо її високої стрункої постаті спалахували блискавки, біля ніг ревли хвилі, роблячи її схожою на Медею, що зійшла з колісниці, або Сивіллу, що заклинає бурю; вона була єдиною живою істотою, окрім нас, хто в цю годину наважився вийти з дому. Побачивши, що я живий і здоровий, вона не стала чекати мене, щоб висловити свою радість, але ще здалеку закричала: «Ah! can’della Madonna, dungue sta il tempo per andar al Lido! Ax ти, пес Мадонни, знайшов час їздити на Лідо!»

У двох цих розповідях – Руссо і Байрона – помітна різниця суспільного становища, виховання і вдачі двох чоловіків. У автора «Сповіді» крізь чарівність стилю проглядає щось вульгарне, цинічне, данина поганому тону і поганому смаку; непристойні вислови, звичні для тієї доби, псують картину. Джульєтта перевершує свого коханця піднесеністю почуттів і витонченістю манер; вона поводиться майже як вельможна пані, захопившись жалюгідним секретарем нікчемного посла. Ту саму ваду має епізод, у якому Руссо домовляється зі своїм другом Карріо виховати у складчину одинадцятирічну дівчинку, чиї ласки, чи то пак сльози, їм доведеться поділити між собою.