Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Неаполітанський король Фердинанд I? – Помер.

Герцог Тосканський? – Помер.

Папа Пій VII? – Помер.

Сардинський король Карл Фелікс? – Помер.

Герцог де Монморансі, французький міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Каннінґ, англійський міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Бернсторф, прусський міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Генц, що був при австрійському канцлері? – Помер.

Кардинал Консальві, державний секретар Його Преосвященства? – Помер.

Пан де Серр, мій колега по конгресу? – Помер.

Пан д’Аспремон, секретар мого посольства? – Помер.

Граф де Нейперґ, чоловік удови Наполеона? – Помер.

Графиня Толста? – Померла.

Її старший і молодший сини? – Померли.

Мій господар, що приймав мене в палаці Лоренці? – Помер.

Якщо така велика кількість людей, внесених разом зі мною до списку учасників конгресу, перекочували до книги запису померлих; якщо народи і династії зникли з лиця землі; якщо Польщу розтоптано, а Іспанію знову знищено; якщо я вирушив до Праги для того, щоб побачити біженців – уламків того великого роду, який я представляв у Вероні, – що означають земні справи? Ніхто не згадує про розмови, які ми вели за столом князя фон Меттерніха; але – ось могутність генія! – жоден подорожній ніколи не зможе слухати спів жайворонка в полях Верони, не згадавши Шекспіра. Кожен з нас, копирсаючись у глибинах своєї пам’яті, знаходить все нові і нові лави мерців, все нові і нові вмовклі почуття, все нові і нові химери, які він марно живив, подібно до химер Геркуланума, молоком Надії. Виїхавши з Верони, я змушений був змінити мірку, з якою підходив до всього, що бачив, і поринути в минуле; я відступив назад на двадцять сім років, бо востаннє я їхав з Верони до Венеції в 1806 році. У Брешиї, у Вісенті, в Падуї я проїздив повз творіння Палладіо, Скамоцці, Франческіні, Нікколо Пізано, Фра Джованні.

Береги Бренти не справдили моїх сподівань; я запам’ятав їх привітнішими: греблі, що тягнуться уздовж каналу болотистою низиною, мають сумний вигляд. Деякі вілли зруйновані; але кілька вельми витончених уціліло. В одній з них живе, мабуть, сеньйор Пококуранте, якому надокучили високородні аматорки сонетів, який переситився двома красунями, якого музика стомлювала через чверть години, який вважав Гомера смертельно нудним, який ненавидів благочестивого Енея, маленького Асканія, божевільного короля Латина, вульгарну Амату і нестерпну Лавінію; якого нітрохи не цікавив поганий обід Горація дорогою до Бріндізі; який заявляв, що не має найменшого бажання читати Цицерона, не кажучи вже про Мільтона, цього варвара, що спотворив Тассове пекло і Тассових дияволів. «На жаль! – тихо сказав Кандід Мартену, – я дуже боюся, що до наших німецьких поетів ця людина почуває найбільшу зневагу!»

Незважаючи на деяке розчарування і засилля богів у маленьких садочках, я був зачарований шовковицями, апельсиновими деревами, інжирними пальмами і м’якістю повітря – адже я ще зовсім недавно блукав ялицевими лісами Німеччини і горами Чехії, де сонце таке нелагідне.

10 вересня на світанку я приїхав у Фузіну, яку Філіп де Коммін і Монтень називають Шаффузіна. О пів на одинадцяту я зійшов на венеціанський берег. Насамперед я послав слугу до поштової контори: але там нічого не виявилося ні для мене, ні для мого посередника Паоло: ніяких звісток від пані герцогині Беррійської. Я написав графові Гріффі, неаполітанському посланникові у Флоренції, просячи його повідомити мені плани Її Королівської Високості.

Виконавши свій обов’язок, я вирішив терпляче чекати принцесу: Сатана послав мені спокусу. З намови диявола я захотів, знехтувавши інтереси законної монархії, провести два тижні в цілковитій самотині під дахом європейського готелю. Я бажав найяснішій мандрівниці поганих доріг, нітрохи не думаючи про те, що це може аж на півмісяця затримати повернення престолу королю Генріху V: я каюся в цьому, як Дантон, перед Богом і людьми.

‹Опис Венеції›

Сидячи за столиком у своїх покоях, я обводжу поглядом усі рейди: вітер з моря приносить прохолоду; починається приплив; у порт входить трищоглове судно. З одного боку Лідо, з другого – палац дожа, посередині – лагуни: ось картина, що відкривається моїм очам. Саме з венеціанського порту вийшло стільки славних флотилій: відплиття старого Дандоло було обставлене з розкішшю, що відзначала всіх лицарів-мореплавців; Віллардуен, родоначальник нашої мови і наших мемуарів, залишив нам опис цієї події: