Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Дорога з Праги до Карлсбада тягнеться серед сумних рівнин, закривавлених за часів Тридцятирічної війни. Проїжджаючи вночі цими полями битви, я схиляю голову перед богом воїнств, кому небо править за щит. Вдалині видніються порослі лісом пагорби, біля підніжжя яких розкинулися озера. Дотепники з числа карлсбадських лікарів порівнюють цю дорогу із змією Ескулапа, яка спускається з пагорба, щоб випити з чаші Гігії.

З висоти міської вежі Штадттурм, вежі, увінчаної дзвіницею, вартові, угледівши подорожнього, сурмлять у ріг. Мене, як усякого помираючого, вітав веселий звук, і кожен мешканець долини міг радісно сказати собі: «Ось їде людина, хвора на артрит, ось той, що скаржиться на іпохондрію, ось той, що страждає від короткозорості!» На жаль! я був куди кращий – я був хворий невиліковно.

О сьомій годині ранку 31 травня я прибув у «Золотий екю» – заїжджий двір, що утримується на кошти вельможного, але збанкрутілого графа Больцоні. У цьому готелі вже оселилися граф і графиня де Коссе (вони випередили мене) і мій земляк генерал де Трогофф, у недавньому минулому комендант замку Сен-Клу, колись народжений у Ландивізьо у світлі місяця з міста Ландерно, який, попри свою непоказність, примудрився стати капітаном австрійських гренадерів у Празі під час революції. Він відвідав свого вигнаного сеньйора, спадкоємця святого Клодоальда, який колись жив відлюдником у пустелі Сен-Клу, і тепер, здійснивши це паломництво, повертався до Нижньої Бретані. Він віз із собою двох солов’їв – угорського і богемського, які так дзвінкоголосо жалілися на жорстокість Терея, що не давали заснути нікому з постояльців. Трогофф напихав солов’їв посіченим бичачим серцем, але не міг утішити птахів у їхньому горі.

Ми з Трогоффом обійнялися, як два бретонці. Генерал, маленький і квадратний, як корнуельський кельт, ховає під відвертістю лукавство і має в запасі чимало дотепних історій. Пані дружина дофіна ласкава до нього і, оскільки він знає німецьку, прогулюється в його товаристві. Дізнавшись від графині де Коссе про мій приїзд, вона запросила мене відвідати її о пів на десяту або опівдні; я прийшов опівдні.

Вона займає окремий будинок на краю села на правому березі Тепли, річечки, яка спускається з гори і перетинає Карлсбад. Я піднімався в покої принцеси, охоплений хвилюванням: мене чекала зустріч, чи не перша в житті, з цілковитим втіленням людських страждань, з християнською Антігоною. Моє знайомство з пані дружиною дофіна було поверхове; у пору свого недовгого благоденства вона ледве встигла кинути мені два чи три слова; вона завжди трималася зі мною скуто. Хоча я все життя писав і говорив про неї не інакше як з глибоким захопленням, пані дружина дофіна не могла не поділяти щодо мене забобонів того стада дармоїдів, що оточувало її: королівська родина животіла, відрізана від світу, у цій цитаделі дурості й заздрості, яку безуспішно облягали нові покоління.

Двері мені відчинив слуга; пані дружина дофіна сиділа у глибині вітальні, між двох вікон, на софі і вишивала. Я був такий схвильований, що не знав, чи стане у мене сил підійти до принцеси.

Вона уткнулася в рукоділля, немов хотіла сховати хвилювання, що охопило і її теж, але, побачивши мене, підвела голову і мовила: «Рада вас бачити, пане де Шатобріан; король сповістив мене про ваш приїзд. Ви добре спали ніч? ви, мабуть, стомилися».

Я шанобливо подав їй листи пані герцогині Беррійської; вона взяла їх, поклала біля себе на дивані і сказала мені: «Сідайте, сідайте». Потім швидким, машинальним, нервовим рухом вона повернулася до свого вишивання.

Я мовчав; пані дружина дофіна також мовчала: було чути, як голка протикає тканину і тягне за собою вовняну нитку, яку принцеса різким рухом накладає на канву; я помітив кілька сльозинок, що впали на рукоділля. Прославлена страждальниця витерла очі тильним боком руки і, не підводячи голови, запитала: «Як почуває себе моя сестра? Вона дуже нещасна, дуже. Мені її так шкода, так шкода». Ці короткі повторювані склади марно намагалися замінити розмову, для якої в обох співрозмовників бракувало слів. У дружини дофіна були червоні від постійних сліз очі, що надавало її обличчю схожості з прекрасною Дівою Марією Стражденною.

– Пані, – сказав я нарешті, – пані герцогиня Беррійська і справді дуже нещасна; вона доручила мені приїхати до вас і на час її полонення довірити її дітей вашому піклуванню.