Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Опір мій не вплинув: як кожна слабохарактерна людина, король закрив засідання, не ухваливши ніякого рішення; ордонанс було підписано пізніше, у замку Арнувіль.

Тут ради за всією формою вже не збирали; обговорення проходило у вузькому колі царедворців, звірених у таємницю. Пан де Талейран, випередивши нас, змовився зі своїми друзями. Прибув герцог Веллінґтон: він їхав у повозі, і пір’я на його капелюсі маяло у повітрі; на відзначення перемоги при Ватерлоо він мав намір двічі ощасливити Францію, подарувавши їй пана де Талейрана і пана Фуше. Коли йому заперечували, що герцог Отрантський – царевбивця і тому не надто підходить на роль міністра, він відповідав: « Це дурниці!» Ірландець, який сповідує протестантську віру, англійський полководець, чужий нашим звичаям і нашій історії, політик, який не бачив у французькому 1793 році нічого, окрім повторення англійського 1649 року, вирішував наші долі! Як низько ми впали з вини Бонапартового честолюбства!

Я ходив садом, звідки дев’яносторічний генеральний контролер Машо від’їхав у свою останню подорож, кінцевим пунктом якої була в’язниця Маделонет: у той час смерть нікого не обминала. На раду мене не покликали: знегоди вже не зближували більше монарха з підданим; король готувався повернутися до свого палацу, я – до своєї самотини. Досить королям зійти на престол, як їх спостигає самотність. Мені рідко траплялося проходити тихими і пустинними залами Тюїльрі, що ведуть до апартаментів короля, не поринаючи у важкі роздуми: мені личать інші пустелі – нескінченні й безлюдні простори, де так ясно відчуваєш нікчемність всесвіту перед лицем Господа – єдиного, хто воістину живий.

Їсти в Арнувілі не було чого; коли б не офіцер на ім’я Дюбур, який подібно до нас ретирувався з Гента, нам довелося б голодувати. Пан Дюбур подався на промисел [69]і незабаром повернувся до нас, у будинок мера, що втік, з половинкою барана. Якби у служниці мера була зброя, ця героїня з Бове, навіть не маючи за собою війська, зустріла б нас подібно до своєї співвітчизниці Жанни Ашетт.

Ми попрямували до Сен-Дені; обабіч дороги розбили бівуак пруссаки та англійці; вдалині виднілися вежі абатства: в основі його спочивають скарби Дагобера, у підземеллях його багато поколінь французів ховали своїх королів та вельмож; чотири місяці по тому ми перенесли туди останки Людовіка XVI, щоб вони замінили прах багатьох інших жертв. У 1800 році, вперше в моєму житті повертаючись із вигнання, я їхав цією ж рівниною Сен-Дені, у той час на ній стояли табором тільки солдати Наполеона; тоді на поле, де колись бився конетабль де Монморансі, ще не ступала нога чужоземця.

Нас прихистив якийсь булочник. Близько дев’ятої вечора я пішов засвідчити свою пошану королю. Його Величність влаштувався на нічліг у будинку абатства: коштувало багатьох зусиль заборонити малолітнім вихованкам Школи Почесного легіону вигукувати: «Хай живе Наполеон!» Спочатку я увійшов до церкви: стіна, суміжна з монастирем, була напівзруйнована; старовинний храм освітлювала одна-єдина лампада. Я помолився коло входу до підземелля, куди на моїх очах опустили прах Людовіка XVI; серце моє, повне тривоги за майбутнє, сповнилося глибокого, благочестивого смутку, якого я, мабуть, не переживав ніколи в житті. Перед покоями короля нікого не було; я сів у кутку і став чекати. Раптом двері відчинились і до кімнати безмовно увійшли порок руч-об-руч з лиходійством, – пан де Талейран руч-об-руч з паном Фуше; пекельне видіння поволі пропливло повз мене і зникло в кабінеті короля. Фуше квапився присягнутися своєму повелителю, що служитиме йому вірою і правдою; вірнопідданий царевбивця, ставши навколішки, тиснув рукою, що наблизила смерть Людовіка XVI, руку брата короля-мученика; клятву скріпляв єпископ-розстрига.

Назавтра до Сен-Дені прибув весь цвіт Сен-Жерменського передмістя: віруючі і безбожники, герої і злочинці, роялісти і революціонери, чужоземці і французи – всі без винятку хвилювалися за долю Фуше; всі гукали в один голос: «Без Фуше король не знатиме спокою, без Фуше Франція загине; він уже стільки зробив для порятунку вітчизни, він один у змозі довершити почате». З усіх аристократок палкіше за всіх відстоювала достоїнства Фуше старша герцогиня де Дюрас; їй вторував Бальї де Крюссоль, один з небагатьох мальтійських лицарів; що залишилися серед живих: він запевняв, що ще не втратив життя виключно з ласки пана Фуше. Бонапарт нагнав на людей боязких такого страху, що вони сприйняли ліонського вбивцю за Тіта. Завсідники салонів Сен-Жерменського передмістя більш як три місяці називали мене нечестивцем за те, що я не схвалював призначення милих їм міністрів. Ці нещасні плазували перед вискочнями; хвалячись давністю свого роду, ненавистю до революціонерів, непохитністю своїх принципів і своєю непорушною вірністю, вони обожнювали Фуше!