Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Покинувши нарешті Монс, я досяг Като-Камбрезі; пан де Талейран прибув туди услід за мною: можна було подумати, що ми зібралися наново підписати мирний договір 1559 року між Генріхом II Французьким і Філіпом II Іспанським.

У Камбре трапилося так, що з вини маркіза де Ла Сюза, квартирмейстера, який відав будинками часів Фенелона, квартири, що призначалися пані де Леві і нам з пані де Шатобріан, виявилися зайняті: ми ходили святково освітленими вулицями серед натовпу місцевих мешканців, котрі вигукували: «Хай живе король!» Один студент, упізнавши мене, відвів нас у будинок своєї матері.

Тим часом почали подавати голос прихильники різних французьких монархій; вони прибували в Камбре не для того, щоб укласти союз проти Венеціанської республіки, а для того, щоб спільно оголосити війну новим конституціям; вони поспішали скласти до ніг короля свою пошарпану вірність трону і ненависть до Хартії – данину, якої, як вони гадали, чекає від них Monsieur; нечисленні розсудливі простаки на кшталт мене виглядали мало не якобінцями.

23 червня було оголошено Камбрезійську декларацію. Король сказав у ній: «Я хочу віддалити від себе лише тих осіб, чия репутація засмучує Францію і страхає Європу». Що ж, адже у флігелі Марсана ім’я Фуше згадувалося з вдячністю! Король підсміювався над новим захопленням свого брата: «Ця пристрасть не послана небом».

Я вже говорив у цих «Записках», що, проїжджаючи під час Ста днів через Камбре, марно намагався відшукати будинок, де мешкав за мого перебування офіцером Наваррського полку, і кафе, куди ходив з Ламартіньєром: усе це зникло разом з моєю юністю.

Увечері наступного дня ми зупинилися в Руа: хазяйка заїжджого двору прийняла пані де Шатобріан за дружину дофіна, і мою дружину урочисто внесли до зали, де вже був накритий стіл на тридцять персон; у залі цій, освітленій лойовими і восковими свічками, було жарко натоплено і нестерпно задушливо. Хазяйка не хотіла брати з нас гроші і повторювала: «Ніколи собі не пробачу, що мене не стратили за наших королів». Остання іскорка вогню, що палав у серці французів од віку.

Столична влада вислала нам назустріч генерала Ламота, шуряка пана де Лаборі; він повідомив, що й думати нічого в’їхати до Парижа без трибарвної кокарди. Пан де Лафаєт та інші комісари, яких, втім, вельми погано приймали союзники, вешталися по штабах, виканючуючи у чужоземців якого-небудь повелителя для Франції: вони в усьому покладалися на козаків і були згодні на будь-якого короля, аби тільки в жилах його не текла кров Святого Людовіка і Людовіка XIV.

У Руа король скликав раду: пан де Талейран запряг у свою карету двох шкапин і вирушив до Його Величності. Заїжджий двір міністра і будинок короля виходили на ту саму площу; екіпаж зайняв її всю цілком. Міністр зійшов зі своєї колісниці із запискою, яку прочитав нам: обговорюючи заходи, які треба вжити після прибуття, він кинув декілька слів про необхідність роздавати посади всім охочим без винятку; він натякав, що до таких можна великодушно включити і суддів Людовіка XVI. Його Величність почервонів і, стукнувши кулаками по підлокітниках свого крісла, вигукнув: «Ніколи!» Ніколи, що протривало рівно добу.

У Санлісі ми зайшли до каноніка: служниця зустріла нас у багнети, що ж до самого каноніка, який, без сумніву, мав мало спільного з покровителем міста святим Ріелем, то він на нас навіть не поглянув. Прислужниці своїй він наказав купити нам провізії на наші власні гроші; на тому його благодіяння і скінчилися: «Геній християнства» не допоміг. Адже Санлісу належало порадувати нас добрими ознаками: у цьому місті в 1576 році Генріх IV утік від тюремників. «Мені шкода лише двох речей, залишених у Парижі, – вигукнув, рятуючись втечею, земляк Монтеня, – меси і дружини».

Із Санліса ми рушили на батьківщину Філіпа Августа – інакше кажучи, в Гонес. На підступах до міста ми зустріли двох подорожніх: то були маршал Макдональд і мій вірний товариш Ід де Невіль. Вони зупинили нашу карету і розпитали про місцезнаходження пана де Талейрана; вони не приховували, що шукають його, щоб передати королю ультиматум: Його Величності і думати нічого про в’їзд до столиці до того часу, поки Фуше не стане міністром. Хоча я і пам’ятав про гнівний вигук Людовіка XVIII в Руа, мене охопила тривога. Я перепитав маршала: «Невже ми справді зможемо повернутися, лише виконавши цю жорстоку вимогу?» – «По правді кажучи, пане віконт, – відповів маршал, – я в цьому не певен».