Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Бонапарта хотіли показати істотою бездоганною, взірцем чутливості, делікатності, моральності і справедливості, письменником, рівним Цезарю і Фукідіду, оратором та істориком, що не поступається Демосфену і Тациту. Тим часом промови, виголошені Наполеоном, фрази, кинуті ним у таборі чи на раді, містять у собі дуже мало пророчого: передбачені в них катастрофи не збулися, зате сам Ісая-воїн дуже скоро зник з лиця землі, а коли грізні слова, що обрушуються на Ніневію, б’ють мимо цілі й залишаються без наслідків, вони здаються не величними, а смішними. Шістнадцять років поспіль Бонапарт воістину грав роль Долі, але Доля німа, і Бонапарту також треба було б не розмикати вуст. Бонапарту було далеко до Цезаря; він не міг похвалитися вченістю, освіту здобув посередню; напівчужоземець, він не мав уявлення про основні правила нашої мови: втім, яке значення мають граматичні помилки того, хто диктував свою волю цілому світу? Його бюлетені написані промовистою мовою перемог. Іноді, захмелівши від успіхів, він строчив їх на армійському барабані; велику скорботу порушував зловісний сміх. Я уважно прочитав усе написане Бонапартом, від перших дитячих творів, романів, брошур, адресованих Буттафуоко, «Вечері в Бокері» і приватних листів Жозефіні до п’яти томів його промов, наказів та бюлетенів, а також його неопублікованих донесень, зіпсованих редакторським пером чиновників пана де Талейрана. Я дещо тямлю в літературі: лише у паскудному рукописі, залишеному на Ельбі, я знайшов думки, гідні великого остров’янина:

«Буденні радощі так само огидні моєму серцю, як і звичайні страждання».

«Не я дарував собі життя, не мені й відбирати його у себе, аж поки воно само від мене відмовиться».

«Злий геній привидівся мені і напророкував мою загибель: пророцтво збулося під Лейпцигом».

«Я закляв жахливий дух новизни, що ходив по світу».

У всьому цьому, безперечно, натура Бонапарта виявилася уповні.

Бюлетені, промови, вітання, прокламації Бонапарта написані енергійною мовою, проте мова ця не була його винятковим надбанням; він був породженням епохи і революційного духу, який поступово покидав Бонапарта, бо Бонапарт діяв йому наперекір. Дантон говорив: «Метал плавиться; якщо ви не стежитимете за піччю, ви загинете в полум’ї». Сент-Жюст говорив: « Дерзайте!» У цьому слові – вся мудрість нашої революції; ті, хто роблять революції лише наполовину, просто копають собі могилу.

Чи піднімається Бонапарт у своїх бюлетенях вище цих гордих слів?

Що ж до численних томів, опублікованих під назвою «Записки про Святу Єлену», «Наполеон у вигнанні» і т. ін., і т. ін., то в книгах цих, записаних зі слів Бонапарта чи навіть під його диктовку, трапляються прекрасні описи воєнних дій, проникливі думки про деяких осіб, але кінець кінцем Наполеона хвилював лише він сам: він вихваляє себе, виправдовує своє минуле, вдається до заяложених істин, ставить читача перед доконаним фактом, вкладає собі в уста слова, що прийшли значно пізніше: важко зрозуміти, що належить Наполеону, а що – його секретарям у цих компіляціях, де «за» чергується з «проти»; де одна й та сама думка спочатку палко схвалюється, а потім зустрічається в багнети. Можливо, кожному зі своїх помічників він малював себе в іншому світлі, щоб майбутні читачі могли вибрати Наполеона на свій смак і уявити його на свій штиб. Він диктував свою історію такою, якою хотів би її бачити; він був подібний до автора, що пише критику на власний твір. Отже, немає нічого безглуздішого, ніж захоплюватися цими різномастими зібраннями, так мало схожими на «Записки» Цезаря – твір короткий, народжений великим розумом і оброблений видатним письменником; але й цим лаконічним коментарям, якщо вірити Азінію Полліону, бракувало правди і точності. «Пам’ятна книжка, ведена на Святій Єлені» гарна, хоча безмежні захоплення автора відгонять прекраснодушністю і наївністю.

За життя Наполеона особливу ненависть накликала на нього пристрасть принижувати геть усе: зайнявши місто, він одразу скасовував монархію та поновлював у правах двох-трьох комедіантів, пародіюючи всемогутнього Господа, що піклується і про величезний світ, і про крихітну мурашку. Йому мало було зруйнувати імперію, він ще й ображав жінку; йому подобалося зневажати гідність тих, над ким він здобув перемогу; а надто ж прагнув він змішати з гряззю і якнайболючіше ранити тих, хто наважувався чинити йому опір. Пиха його дорівнювала його удачливості; він гадав, що чим дужче принизить інших, тим вище підніметься сам. Ревнуючи до успіхів своїх генералів, він шпетив їх за свої власні помилки, бо себе вважав непогрішним. Огудник чужих достоїнств, він суворо дорікав помічникам за кожен неправильний крок. Він нізащо не промовив би тих слів, які сказав Людовік XIV маршалові де Вільруа після поразки при Рамії: «Пане маршал, у нашому віці людям рідко щастить». Наполеону невідома була ця зворушлива великодушність. Доба Людовіка XIV була творцем Людовіка Великого: Бонапарт створив свою добу.