Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

‹Гентські знайомства та коло спілкування Шатобріана›

У Генті був свій флігель Марсана. Щодня сюди доставлялися з Франції новини, народжені користю або фантазією.

Наші лави поповнив пан Гаяр, колишній ораторіанець, королівський радник, нерозлучний товариш Фуше; його визнали і познайомили з паном Капелем.

Коли я бував у графа д’Артуа, що траплялося нечасто, його прибічники, перемежаючи свою мову зітханнями і заповнюючи її натяками, говорили мені про людину, яка (треба віддати їй належне) поводиться чудово, яка перешкоджає всім починанням імператора, захищає Сен-Жерменське передмістя і т. ін., і т. ін., і т. ін. Вірний маршал Сульт також мав надзвичайну прихильність графа д’Артуа і вважався найчеснішою людиною в усій Франції після Фуше.

Одного разу біля воріт мого заїжджого двору зупинилась карета, з якої вийшла пані баронеса де Вітроль: вона приїхала за дорученням герцога Отрантського. Поїхала вона, везучи з собою записку, написану рукою Monsieur, у якій принц присягався рятівникові пана де Вітроля у вічній вдячності. Більшого Фуше й не треба було: маючи таку записку, він міг не турбуватися за своє майбуття в разі нової реставрації. З цього часу в Генті тільки й розмов було, що про великі послуги, зроблені монархії чудовим паном Фуше з Нанта, і про неможливість повернутися до Франції інакше, як стараннями цього праведника: вся складність полягала в тому, щоб викликати таку ж палку любов до нового Визволителя монархії в серці короля.

Після Ста днів пані де Кюстін упрохала мене пообідати в неї в товаристві Фуше. Раніше я бачився з ним лише одного разу – п’ять років тому, коли клопотав за свого нещасного кузена Армана. Колишній міністр знав, що я не раз – у Руа, Гонессі, Арнувілі – заперечував проти його призначення і, вважаючи мене особою впливовою, вирішив піти на мирову. Смерть Людовіка XVI – найневинніший з учинків, що лежать на совісті Фуше; царевбивство – далеко не найгірше його діяння. Балакучий, як і всі революціонери, він так і сипав загальними фразами про долю, необхідність і природу речей; ці філософічні нісенітниці, що трактують про прогрес і розвиток суспільства, він чергував з цинічними максимами, що славлять сильного і принижують слабкого, не пропускаючи нагоди зробити безсоромні признання щодо того, що переможець завжди правий, а стята з пліч голова нічого не варта, що звиклі раювати не винні ні в чому, а стражденні – у всьому, і відзиваючись про найжахливіші лиха удавано легко і з байдужістю генія, що стоїть багато вище за подібні дурниці. Жодного разу, хоч би про що йшла мова, не висловив він ані значної думки, ані тонкого спостереження. Я знизав плечима і вийшов – мені набридло видовище пороку.

Пан Фуше так і не пробачив мені сухого поводження й байдужості до його персони. Він думав, що тесак фатальної машини, яким він вимахував на моїх очах, засліпить мене, немов неопалима купина; він гадав, що я сприйму за колоса того головоріза, що сказав про ліонську землю: «Я розверну ці поля; на руїнах цього гордого й бунтівного міста виростуть хатини, де охоче оселяться друзі рівності… Нам вистачить діяльної мужності вирити змовникам велику могилу… Хай їхні скривавлені трупи, кинуті в Рону, вселять у мешканців обох її берегів аж до гирла почуття жаху і віру у всемогутність народу… Ми відсвяткуємо перемогу під Тулоном: нині увечері ми спопелимо двохсот п’ятдесятьох бунтівників».

Усі ці огидні хлопавки не викликали у мене ані найменшої поваги: я не вважав, що пан Нантський став розумнішим і шляхетнішим тому, що розчинив республіканські злочини в імперській багнюці і, перетворившись із санкюлота в герцога, сховав мотузку з ліхтарного стовпа під стрічкою Почесного легіону. Якобінці ненавидять людей, які мають за ніщо їхні звірства і зневажають скоєні ними вбивства; від цього страждає їхня гордість, подібна до гордості невизнаних письменників.