Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

У Турне прибули два брати Бертени: пан Бертен де Во незабаром повернувся до Парижа; інший Бертен, Бертен-старший, був мені другом. З моїх «Записок» ви знаєте, що нас пов’язувало.

З Турне ми вирушили до Брюсселя: я не знайшов там ні барона де Бретея, ні Рівароля, ні молодих ад’ютантів – усі вони померли або, що небагато краще, постаріли. Про перукаря, який дав мені притулок, ні слуху ні духу. Я проміняв мушкет на перо; із солдата я перетворився на писаку. Я намагався відшукати Людовіка XVIII; він був у Генті, куди доставили його пани де Блакас і де Дюрас: спочатку вони мали намір переправити його до Англії. Якби король погодився на цей проект, йому вже ніколи не вдалося б повернути собі французьку корону.

У пошуках пристановища я зайшов до одного з готелів і розгледів у глибині темної кімнати герцога де Рішельє: він курив, напівлежачи на софі. Він висловився на адресу принців з неприхованою ненавистю і заявив, що не бажає більше чути про цих людей і виїжджає до Росії. Пані герцогиня де Дюрас теж прибула до Брюсселя; вона мала нещастя втратити тут племінницю.

Столиця Брабанта мені огидна; я завжди потрапляв до неї не інакше як дорогою у вигнання; вона незмінно завдавала лиха або мені, або моїм друзям.

Король покликав мене у Гент. Королівські волонтери і крихітна армія герцога Беррійського були розпущені; вони зворушливо попрощалися один з одним у Бетюні, серед бездоріжжя й розгрому. Двісті чоловік з придворного королівського штату залишилися в Бельгії і розмістилися в Алсті; до їх числа входили і мої племінники Луї та Крістіан де Шатобріани.

‹Шатобріан шукає помешкання в Генті›

Король, чудово влаштувавшись на новому місці з усією своєю челяддю та охороною, скликав раду. Всі володіння цього великого монарха обмежувалися одним-єдиним будинком на території Нідерландського королівства, причому стояв цей будинок у місті, яке, хоч і є батьківщиною Карла V, було ще донедавна столицею департаменту в імперії Бонапарта: за цими іменами приховано чимало подій, між ними пролягло чимало сторіч.

Позаяк абат де Монтеск’ю був у Лондоні, Людовік XVIII тимчасово призначив мене міністром внутрішніх справ. Листування з департаментами не завдавало мені великих клопотів; я легко відписував послання префектам, супрефектам, мерам і помічникам мерів наших добрих міст, розташованих усередині наших кордонів; я не займався лагодженням шляхів і не укріплював дзвіниць; бюджет мій не дозволяв розбагатіти; я не мав у своєму розпорядженні таємних фондів, але грішив непростимим зловживанням – поєднанням двох посад: адже я досі був повноважним посланником Його Величності при шведському королі, який, подібно до його земляка Генріха IV, царював якщо не правом народження, то правом завоювання. Рада наша засідала в кабінеті короля, навколо столу, покритого зеленим сукном. Пан де Лаллі-Толендаль який, скільки я пам’ятаю, обіймав посаду міністра освіти, виголошував промови ще пишніші і розлогіші, ніж його власні форми: він посилався на своїх уславлених предків-королів Ірландії – і змішував в одну купу суди над своїм батьком, Карлом I і Людовіком XVI. Вечорами він забував про сльози, піт і слова, вилиті на засіданні ради, в товаристві прекрасної дами, яку привело у Гент винятково почуття глибокої поваги до його генія; він сумлінно намагався вилікувати її від цієї згубної пристрасті, але красномовство його пересилювало доброчесність і жало впивалося ще глибше.

Пані герцогиня де Дюрас розділила з чоловіком злигодні вигнання. Не мені нарікати на долю, бо вона дозволила мені провести три місяці в товаристві цієї чудової жінки, з якою ми розмовляли про все, що може привернути увагу людей прямодушних і щиросердих, об’єднаних спільними смаками, ідеями, переконаннями і почуттями. Пані де Дюрас мріяла збудити моє честолюбство: тільки вона одразу зрозуміла, чого я вартий у політиці; її незмінно доводили до відчаю сліпці і заздрісники, які перешкоджали моєму зближенню з королем, але ще дужче засмучував її мій характер, що був на заваді моїй кар’єрі; вона лаяла мене, вона мріяла вилікувати мене від безтурботності, відвертості, простосердя і навчити звичок царедворця, яких сама терпіти не могла. Ніщо, можливо, не викликає такої вдячної прихильності, як дружнє заступництво істоти видатної, яка використовує свій вплив у суспільстві, щоб видати ваші недоліки за достоїнства, недосконалість за чари. Милостями чоловіка ви зобов’язані його чеснотам, милостями жінки – вашим власним; ось чому перші огидні, а другі – солодкі.